Той швидко провів його кімнатами, подав своє пальто, капелюх, відімкнув двері і сказав:
— Це в пам’ять доньки. Вона була з ваших… товаришу…
Чи то почулося останнє слово, чи справді воно було — тихе й несміливе.
Дубовик опинився на темних сходах. В ніс ударила стійка суміш запаху мишей, котів, пилу. Тримаючись у пітьмі за поручні, навшпиньки збіг на верхній поверх, потім спустився вниз і з безтурботним виглядом вийшов на подвір’я.
Сутінки заткали і без того темний, глухий, мов колодязь, двір. Як він і гадав, на нього й тут уже чекали. Од стінки відділився здоровенний лобуряка і посунув прямо на Дубовика. Дубовик стис кулаки в кишенях. Ну, з одним як-небудь справимось! Той підійшов зовсім близько, нахабно зазирнув в обличчя Дубовика і…. відступив назад до стіни.
Дубовик перевів подих. Невже не впізнав? Не впізнав! Повернув за ріг, за другий, проскочив якийсь двір, легко перестрибнув високий паркан, вислизнув на вулицю — і не повірив своїм очам: за ним ніхто не йшов, ніхто не вистежував. Раптом сховався за ворітьми, за кілька хвилин обережно визирнув — ні, немає нікого!
І все ж нескоро пішов на явку. Стемніло. Засвітили слабенькі вуличні ліхтарі, а Дубовик усе ходив, усе перевіряв. Де й сила взялася, мов і не було нічого.
Нарешті зважився пройти мимо потрібного будинку. Нічого підозрілого. Рішуче піднявся на третій поверх, постукав.
— Хто тут?
Як було домовлено, він відповів:
— Пробачте, мені потрібні ноти полонезів Шопена…
Двері прочинилися, в щілину визирнула жінка, тривожні очі недовірливо обмацали обличчя, одяг гостя. Вона холодно відповіла:
— Дуже шкодую, але ноти вчора забрали.
Дубовик сказав другу частину пароля. Навіть після цього його неохоче впустили до передпокою. Господиня — вже немолода, але ставна й горда, в темному платті, - насторожено дивилася крізь скельця пенсне. Двері в кімнати зачинені. Чути було, як хтось грає на роялі ще нетвердою рукою.
Дубовик зняв капелюха, привітався, дістав з кишені листи. Жінка глянула на почерк на конвертах, і очі її радісно блиснули. Бліде обличчя зарожевіло, зробилося простим і привітним.
— Вибачте, товаришу, але самі розумієте. Я так перехвилювалася. По-перше, ви повинні були прийти вранці, найпізніше — вдень. По-друге, повідомили, що прийде сивий пан років п’ятдесяти, а тут ви, зовсім молодий…
Дубовик засміявся, потискуючи теплу маленьку руку жінки:
— Ви мені компліменти говорите. Я і є саме той сивий «пан».
— Роздягайтесь. Листи я мушу одразу ж віднести. Там теж хвилюються зранку. Проходьте, в цій кімнаті вода. А я швиденько.
Дубовик зняв пальто, піджак і пройшов до умивальника. Помив руки, вмився. Уже втираючись, машинально глянув у дзеркало і сторопів… Що таке? Це не він! Це не його обличчя!
З дзеркала на Дубовика дивився переляканими очима дивно знайомий молодий хлопець, рум’яний від холодної води. Густий русявий чуб падав на високе чоло. Дубовик озирнувся — може хто стоїть за спиною? Нікого. Наблизився до дзеркала і впритул розглядав обличчя, обмацував його, навіть боляче ущипнув. Протер рушником очі і знову заглянув у дзеркало: те ж саме. Молодий, сіроокий, здоровий парубок. Хто це? Та це ж він сам, Мишко Дубовик, коли йому було років 20–25! Ось на вилиці й слід од нагая. Козак вперезав під час страйку на Брянському…
Тепер зрозуміло, чому за ним не пішов той лобуряка у дворі, чому так недовірливо дивилася жінка… Як це сталося? Чому?
І знову вчулися Дубовику дивні слова старого аптекаря, слова, які він ледве розбирав тоді і думав, що то хворобливе марення: «Це — жива вода… Всього кілька крапель. Еліксир. Діє майже миттю… Вам треба жити. Пам’ять моєї доньки… Вона… з вами…»
І несміливе, тихе, як шелест, слово: «Товаришу…»
…Другого дня, змінивши костюм, Дубовик повагом прогулявся до аптеки. Але її вже не було. Вікна вибиті, двері навстіж. Мимохідь він кинув погляд усередину. Все поламане, розкидане. На підлозі скрізь розсипані білі й жовті пілюлі, скалки від банок, валялася потрощена елегантна валізка і затоптаний картатий шарф…
Дубовик, не зупиняючись, на мить зняв капелюха, і свіжий осінній вітер розкуйовдив його густе русяве волосся.
Яблуневий цвіт
Опівдні значно теплішало, і з селища прибігали дітлахи. Цікаві й допитливі, як усі діти, вони вертілися довкола корабля, снували всюди за мною, заглядали в усяку шпаринку, про щось захоплено лепетали між собою.
Я частував їх цукерками і розповідав земні казки. І здавалося, малеча розуміла мене. В усякому разі, таких уважних слухачів мені ще не доводилося мати.