— Доброго вечора, тату! Я записався в гурток юних астрономів. Адже космонавт повинен добре знати астрономію, правда? Мама купила мені нові ковзани.
— …Знову весна. Цвітуть дерева. Твоя яблуня засипала весь двір білими пелюстками, немов снігом. Незабаром ми всім класом підемо в похід.
— Я закінчив школу! На зорі пішов до пам’ятника Космонавту. І весь колишній десятий «Б» зі мною. Сходило сонце, і твоє обличчя було як живе в рожевому промінні.
— Так багато роботи! Ледве встигаю. Чому така коротка доба на Землі?
— Корабель назвали твоїм ім’ям, тату. Так що летимо разом, як колись ми і мріяли. Мама зовні спокійна. Та ти знаєш нашу маму, найкращу в світі!
— …її звуть Ніною. Розумієш, такої дівчини немає навіть у Всесвіті. І вона згодна бути дружиною космонавта. А це нелегко, говорить мама, ой, як нелегко.;
— …Сьогодні старт. Я готовий. Взяв з собою саджанці, які я виростив від твоєї яблуні. Присядьмо, тату, перед дорогою…
Діти заворожено слухали мене, і я був певен, все-все зрозуміли, а що не зрозуміли, то відчули своїм чутливим дитячим серцем. Бо чого б то вони підсунулися ближче, гладили мою руку, комбінезон, заглядали у вічі.
Я дістав із кишені яблука, свіжі, рожеві, сонячні, поділив на шматочки, дав кожному, і при цьому виразно вказав на посаджені дерева. Діти гризли яблука, і прозорий сік стікав по їх гостреньких підборіддях.
Потім ми збирали каміння і складали невисокий паркан навколо яблуньок, щоб пісок не засипав їх.
А вночі знялася зненацька, як тут буває часто, піщана буря, стугоніла за стінами корабля, розлючено кидалася піском у товсте скло ілюмінаторів.
Я не міг заснути всю ніч — з думки не сходили сиротливі яблуньки, такі одинокі, такі слабі проти безжальних, колючих, злих пісків…
Уранці, перелізши через кучугури піску, наметеного за ніч до корабля, я побіг до того місця, де вчора посадив дерева. Можливо, хоч одне вціліло, не зламалося, встояло.
Я сподівався на чудо. І чудо сталося! Ще здалека углядів їх живими. Стрункі тоненькі стовбурці чітко викреслювалися на червонуватому тлі піщаного пагорбка. Я зменшив кроки і полегшено зітхнув: вистояли. Недарма вони з Землі!
А коли підійшов ближче, то побачив, що навкруги яблуньок за ніч виросла міцна фортеця. Те, що я прийняв за піщаний пагорбок, було стіною, викладеною з червоного каміння. Фортеця мала широкі ворота, які зараз були відчинені назустріч неяскравому вранішньому сонцю і тиші після буремної ночі.
І яблуньки вже були политі, политі дорогоцінною марсіянською водою.
Я задумливо провів рукою по шершавому, в рубцях, зраненому піском камінню фортеці, немов потиснув грубі і в той же час тендітні робочі руки.
Вдома, на Землі, коли ми повернемось, я зайду, як звик заходити багато років, в батькову кімнату. Тільки тепер ми зайдемо вдвох — з сином.
— Доброго ранку, тату! Я повернувся. Яблуньки твої ростуть. Їх доглядають марсіяни. Мине кілька років — і яблуневий цвіт заквітчає всю їхню планету. І ось цей малий, твій онук, підросте, полетить туди і здивується: далека, чужа сторона — і вся в піні земного білосніжного яблуневого цвіту.
І понесе він той запашний цвіт далі, на іншу планету, до іншої зірки.
Людина, яка вкрала майбутнє
Місто здається вимерлим. На широких вулицях пусто, а в будинках за проваллям вікон причаївся глухий морок. Всюди брудно, насмічено, запорошено. Навіть осяйному ранковому сонцю не під силу прикрасити своїм світлом вищирені руїни, занедбаність, безлюддя.
Уже дві години блукає тут Сергій. Розглядає дивовижні будівлі, примхливе плетиво висячих мостів над каламутною, в жабуринні, річкою, стоїть перед скульптурами, витесаними з темного каменю. Дуже часто зустрічаються однакові статуї: чоловік у плащі без рукавів, схожому на тогу древніх римлян, переможно підвів над головою руку, поміж стиснених у кулак пальців звивається гадюка.
Ось на всю ширину стіни мозаїчне панно, викладене з пощерблених часом платівок. І на ньому теж гордовито посміхається той самий чоловік у червоному до п’ят плащі, а в дужих його руках конає чорна змія.
Усе це викінчені, бездоганні витвори мистецтва та архітектури. Але все занедбане, все руйнується, іржавіє в німій порожнечі, такій страшній у великому місті. Сергій щулиться, як від холоду. Куди його занесло? Що тут сталося? Війна? Епідемія? Чи є тут хто живий? Повернув навмання у вузеньку вуличку — і раптово стрівся з людиною. Худий чоловік у пошарпаному одязі, мов тінь, прослизнув мимо. Сергій догнав його й схвильовано спитав:
— Послухайте, що тут у вас трапилося? Де люди?