Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то їх побрали велети з Громової печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяється багато таких каменiв. I тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi — бур'ян — не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.
У татарський бiк могила спадала полого, в козачий — круто, стрiмко, а наокруж — степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем — доскачеш па край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, — невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари — Малою Каїр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять — де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не розбiгаючись, — й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньої пори. Били й били довгими рогами, й майже всi — в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.
Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за єдиною уцiлiлою брилою гранiту.
А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукає поза раєм, зазирає через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них є своє пекло i свiй рай? Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!
Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога своє небо, а в турецького, поганського, своє. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi — окiя — нi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижиро — вував у хвилях, наш бог i каже йому: "От ти хвастаєш, що гарно пiрнаєш, а дна не дiстанеш". — "Дiстану", — каже той."Не дiстанеш", — наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог — i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип — ряси немає."Де ряса?" — кричить на все море."Не знаю", — одвiчає наш, а сам регочеться.
З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи їхнi.
Мабуть, оця кумова розповiдь — суспiль вигадка, хоч i в нiй є щось од правди, iстинно — бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.
"Прости, господи, що согрiшив", — щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.
Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.
Сонце, щойно викотившись iз божої кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по — весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодної ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В їхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжає по ньому бог, пильнує порядку.
В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.
Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своїй святобливостi не сягав за межi, де починається власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулої осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, — то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато їх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi має бути лад, за яким хтось наглядає. Бог пильнує свого. Сироватка — свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, свої мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь — яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл — боривiтер у небi, i змiї жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своєму кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаїв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його — i все зруйнується, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати її людям заказано.
Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще шелехне з‑за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краєм ока зазирнути в господнiй дiм, — либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, — бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоїть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не їсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняє бiлого свiту поганими словами i оковиту п'є лише на свята та, як трапляється, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, буває на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоїсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!
I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн — очi Слiпої. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi троє козакiв. Отак — щезли, немов i не було їх. I забув про засторогу козакiв з Тавинської залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи — безкорм'я для коней i важкi переправи через рiки стояли їм на завадi.