А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiється: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.
"А так‑таки й нiчого? А те, єдине, чого не покладеш у тороки й не змiряєш мiрою? Пiсля чого зникає все?" Та думка блискавкою пронизала мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Iрклiївський. Понад п'ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляє на Українi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипає то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне — який — небудь полковник, який — небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiєї веремiї. Обiцяє свободу краєвi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають — тягнуться до щабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я. На тому подвiр'ї стоїть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з — пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певної смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об'їдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, їдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подає клича!
Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп'ясти все тiльки собi, є серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, але немає для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi — ополонки i сiтi з усiх сторiн.
Та й мало їх таких, чистих серцем i помислами.
Виговський, Брюховецький, Хмельниченко — хiба злiчити смерчi, що прокотилися Україною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять її то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст — чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину їхньої путi, путi найтяжчої, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра — велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймає одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм'я її треба жити далi та сповняти її всiєю рештою життя. I як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своєю вiрою i надiєю крiзь них усiх — Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавої пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить своє вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце.
Сьогоднi розривають Україну чотири гетьмани. П'ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька — може, й прибiжить хтось заслiплений на те маєво! Але для України досить i цих чотирьох. Всi овулом гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагає жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiєнко — добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирає чиясь рука. Чиїх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в український чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараї. А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоїсь згоди. Обрати з — помiж себе одного. За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненої рiки, стоїть Запорозька Сiч, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймається звитягою i борiннями тих, хто обiцяє народу волю i Українi злуку. А на нiй, у її серцi, — вiн, божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надiї, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi — пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрiї, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi свiтлої барви ставало все менше й менше, а темної бiльше й бiльше, не складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв?
Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чує й не бачить, що погибель iде всьому краєвi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiєю. Два роки тому погромив Польшу. По дорозi, вистеленiй iконами, в'їхав у Кам'янець — Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султановi по двадцять двi тисячi золотих. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край — Україна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож їх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум. що колись смiливий i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров'ю, немов живою монетою, купляє собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть.
Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин.
Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають їм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю — й маєш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немає кiнця — краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те їм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той‑таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дає хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч — то поважна сила. Нею сподiвається здолати своїх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.
Честолюбство гетьманiв — незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна воєнна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацiї вiтчизни, стулити її якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового — та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть — давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада — це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирає сон i вкладає в голову думки, вiд яких скипається мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не має права помилятися. Бо коли бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирає сили на кровi iнших. Таким людям починає здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода — вiтрило, з роками — кiтва.