"Яка сила штовхає того хлопця? — зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. — Що привело сюди Симеона?"
Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для України. Вiн, кошовий Запорозької Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?
Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть.
Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своїм кошовим.
Отаман помiтив, що вже змагається з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.
Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по — дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно — русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на долiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi."Що вiн знав у життi? — подумаз. — I що його чекає? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий…"Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.
У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав — тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як. верхнi — тi творять вузькi рiвнi вулицi, — а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбної. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м'якшi — веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, — скотину не загонили в теплi стiйла, — переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора їх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо — гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора — березень перехиляється в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивої каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стає справдi морем, а Пiдпiльна — найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирає увесь правий берег, все Козацьке Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу — й нi руш, неначе там його прип'яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по то. ч бiк рiчки.
Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, — перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняної синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таємницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше — вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки — верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика — пливли за течiєю, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував її то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таїла щось у своїй глибинi. Вона завжди щось таїть у своїй вiчнiй глибинi.
На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двоє козакiв. Обоє молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi — тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря — на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по — весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступає. Бог — свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер.
"Старiсть", — подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки — но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м'язах, бо завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов їй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м'язами її шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якої втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi.
Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з їх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'є її всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть — звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, її ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав — не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокої. Пересiвав думкою слова, якi почує сьогоднi, намагався наперед струїти їх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев'язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав — до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi: до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.