Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню — всiх їх прорубано до води вiсiм — ступив у неї в ту мить, коли з крайньої iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоєм, по губах проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою, — груди йому грiла надiя — близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його.
Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька — теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншої: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польської сторони з ляським католицьким хрестиком на шиї (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили щ раз у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маєво бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно — руса чуприна — розчесана, кунтуш — охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою — ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно — русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно — й не руш.
— Ти хоч чуєш? — з серцем обiзветься кошовий.
Мовчить.
— Чуєш, питаю?
— Та чую.
Й по тому.
Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий I де вони набираються свавiльностi, — мiркував отаман. Наче ж три має їх на наструнених вiжках, а от же!..
А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, — враз звiльнився думкою. — Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед панами.
Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неї. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, мiсце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.
Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн — немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.
Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все — чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проїхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хто зна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коїлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого — розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грає хмiль молодостi? Тодi нехай їде в степи, там той хмiль або переграє в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню — Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку — обiйде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знає. I з чого така приязнь?
З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якої виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч їхнi шаблi, анiж молитви.
Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх Сiрко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана, бойового бича — цьому ось стрiла випила око i в другому потьмарився зiр. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрiй нiмих карбiв далеких битв, злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно, дивився старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого не просили й нiчим не докоряли.
Сказати правду, якщо Сiрко й почував десь невпевненiсть, то посеред цього лаштунку. Вiн не мiг їм нiчого дати, а отож i всi слова були б облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв й не мiг одвернути тих, якi насувалися. Може, отi прийдешнi битви й були йому якимось виправданням перед увiччями, що їх оцi люди дiстали в сiчах минулих. Вiн, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його в рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше — бо сiчовики прийняли їх марно.
Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй знає замiри, не гоже мiняти їх на порозi божого дому. То тiльки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокунi — одгородженому бiля клiросу для кошового мiсцi, а мiж козакiв посеред церкви. Службу правив iєромонах, йому допомагав голосовий пiп. Молитва не лягала отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори. I все його дратувало. Не любив нинiшнього iєромонаха — той недишкретно просто в церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював ладаном, що аж запорожцi мовби стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсiм не хотiв займатися школою, поклавши всi справи на уставщикiв. Сiрко велiв написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що бог не завжди вибирає собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була трохи лячна, але вiн не проганяв її.
Снiдав отаман у своєму Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi, й iрклiївцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з досвiтку бiлувала їх за курiнною скарбницею.