Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав раду. Мiюського теж запросили на неї, а послiв не пустили.
"Браття мої, отамани — молодцi, — сказав кошовий, — Вiйсько Запорозьке Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед ким не винуватий".
Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй сидiли посли. Спочатку рубалися словами — посли обзивали Симеона сатанином, злодiєм, самозванцем, а вiн їх холопами й боярськими устiлками, а тодi взялися за шаблi. Посли та їхня челядь замкнулися в хатi, сiчовики почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом, одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.
Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те послання мають прочитати. З тим має звершитися його, Мiюського, доля. В оцiй ось хатi на два димарi — вiйськовiй канцелярiї Вiйська Запорозького.
Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цiєї митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. I побачив гострi шпичаки в очах — кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе й грiзне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз має статися таке, що струсне його, Мiюського, до дна.
Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.
— Скажи менi, отамане, що робив Симеон у Разiна? Мiюський втягнув голову в плечi, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохiть подивився вниз…Чоботи на ньому лихенькi, добрi були, та стопталися за зиму. Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди поведе правда? Може, Сiрко дiзнався все про царевича? В грудях спалахнула злiсть на кошового — боявся, що Сiрко прочитає її. Надсилу подавив її, мовив глухо:
— Водив струги по Хвалинському морю.
— Стеньчинi?
— Стеньчинi.
Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка — i перед царем, i перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав, що ниньки з Дону прибув Сiркiв посланець й з якими вiстями, вiн би, мабуть, i не пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам i сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич — знав од самого початку. Проте сподiвався, що за ним стоїть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський, i в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку — отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона, але якихось певних обiцянок од донського кругу не давав. Виходило, не вiн його завiв на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хто зна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли — ледве на черевi не повзають. Вiн ще позмагається з ними за Симеона… А Мiюський… Отаманець переступив з ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.
Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi, але й не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн зовсiм опустив голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм запитав, збивши тим з пантелику Мiюського:
— А великi струги були в Стеньки?
— Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.
— На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?
— Фальконети, — вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ; насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. I то був не єдиний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм їздив сам у Кузьмодем'янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч… Отож, якщо отаман ще раз запитає в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знає: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.
Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м'якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiївську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.
— Нi нам, нi донцям немає волi. А ой як її треба!
Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового.
А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немає волi — то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно, як стояли ранiше. Немає волi — забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. I може бути запiзно.
Кошовий повiсив шапку на дерев'яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохiт iржавий — старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева й дзвiнкий — пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук — за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлев — важкий, тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось святенницького гнiву, — тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун, хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст: накручує його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать убоки, пiдваксованi розведеною в олiї сажею, кунтуш на пiдписарю сукна лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з срiбними пiдковами та подзвоном — й сам вiн нiби не тутешнiй, нiби привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi — одне свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тiльки французьку горiлку, мускат та ромельськi вина й п'є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi старого сiчового пса Шайтана.