Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить законозистi слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн. Навiть вiйськову таємну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.
З цього й розпочали ранковi труди.
Отаман пiдiйшов до великої кахляної печi й погрiв бiля неї руки — любив поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях, то в нього нiби забавка: поводить — i спокiйнiше стає на душi. Писар i пiдписар дивились на те поблажливо.
Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з неї два скрученi в рурочку папери — похiднi журнали двох команд, доправленi сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та Мiнського куренiв мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першої команди повiдав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пiшла на Корабельну, друга — на Гнилий Єланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi партiї. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'ятi поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.
— Вони злучаться з Мертвими Водами, — таки не втерпiв пiдписар.
— Не з бiса здогаду, — сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. — Куди намiряються пiти далi? I чого там крутяться? Наче навмисне в очi лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий Єланець i нiкуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, — сказав суворо й трохи роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а вони — дзiнь, неначе цвяшком по лобi. — Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярiї. Калатаєш, як пес на ланцюзi.
— В мене нема iнших, — ображено пiдтиснув губи Гук.
— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сiрко. — Що там далi, читай.
Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив їх на Сiч, волiв, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напоєм були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол, маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну — ну тобi диявол, недарма й наймення таке має — Чорт — хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.
— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсiї на козакiв. Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них. безкорм'я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю.
Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь — кого. Сiчовики, якщо складали обiцянку, трималися її твердо. Траплялося, навiть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленої злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi — теж злостиво, але на обличчя тiєї посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадкової, яку хотiв прогнати й не мiг.
— Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi — адже отаман вiдкривав таємницю вiйськової канцелярiї. — Але Сiрко удав, що не помiчає того погляду, провадив далi: — Не своєю лозою обплiвся гонець. Правує вiн не з Криму, а з бiлогородської орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приїхав i де взяв ханську печатку?
В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував її i глипнув на нього вогнисто.
Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.
"Хан зараз у ногайськiй ордi", — подумав, а вголос сказав:
— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачевi, — одколи це Гнила Лука стала татарською?
Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:
— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiєю прилякав.
— До незгоди вiн не важився не через квестiю…
— А з яких же респектiв i причин? — запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблює.
— Було, ледащо, повноважне на всi уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацiї.
Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.
"А хан, може, й не в ногайського мурзи, — подумав знову. — Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди… Задав же, клятої матерi, невiра, загадку".
Одне було вочевидь — татари цього лiта вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адрiанополь, отож їх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею — шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаємно лаштує малi галери.
I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.
Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам'ятав, одколи її горе стало його горем. Од тих днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось — ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.