Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi — усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.
— Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, — мовив. — Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.
Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя, сiро — бiлi, безбарвнi очi, — на перший взiр здається, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще — гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з пiдписарем?
— Скажемо те, що намислили вчора.
— Вчора — то не сьогоднi. — Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. — Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.
Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано — захоплено, багатозначно, хоч трохи й до — гiдливо:
— Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом!
Сiрко покошлав крутi брови.
— Не за твоє пив, пiдписарю. Пильнуй свого.
Гук хвацько крутнув вусики.
— Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.
— Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I того, рiдше заглядай у чарку, частiше — в папери.
Гук знiтився — все в нього сьогоднi виходило не в лад. З‑за свого столу пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, утаємничений у якiсь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:
— Чеши. Отаман жартує.
Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв — Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.
Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами — з одного боку сiчовики, з другого — посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярiї палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби — який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагає i козацька регула — звичай. А вiн на Сiчi — найповажнiша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по — новому, неписанi — непоруигнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв — на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське "Уложенiє", i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.
Сонце свiтило в покутнє вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про неї, як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Царевi посли — пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв та сотник стрiльцiв Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах — приїхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам — базарi справної одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке — повпрi — вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля їхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у їхнiй бiк — затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкої липової лави Щоголєв, високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголєв не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки."Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, — читав Щоголєв, — в церквi архiстратига Михаїла, в присутностi його царської величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх Московський…"По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископiв живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.
Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть.
Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком.
Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.
— Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, — мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною.
— Ну й не вертайся, лишайся з нами, — понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. — Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. — А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi.
Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло — карих стали темно — карими.
Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?
Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди.
— Мiюського з товариством… — сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його.
— їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле.
Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського — небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше: