Саме такий i оцей осавул,
Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.
Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди їхати, випихають силомiць. Запорозька, як i Донська, вольниця — то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.
Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значнiше) та в години найбiльшої тривоги.
Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
— Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.
— Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?
— Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неї. Ми самi пам'ятаємо милостi його мосцi, — й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячої зграї. — Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли — припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:
— А що Лизогуб пiдлизався — то нам вiдомо. Вражий пес, вмiє пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.
I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули половинi, — обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I всiх перепускав через неї. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.
— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтностi свої, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стає наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своєму краєвi i всьому люду християнському.
Очi отамана блищали ярою злiстю.
Невiдь — чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман — з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять — як дерево: спочатку опадає цвiт, потiм — плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужої вiтчизни. У сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I кидав далi:
— А за гречне запрошення йти до вас — спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.
— Хто ж тi червонi заплатив йому? — стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаїлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба — знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
— А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. — Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темної бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.
Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi — хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.
Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, ярiє, почуває в тому насолоду, — насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь — гiркої iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла — марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярiї: гетьман i Ромодановський — одне, а нарiд московський — iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство, а поспiльство — за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе їм ляський вiтер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?
Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
— Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
— Ми люди вольнi, послiв не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися."Але ж i псяюха", — згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.
Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, — царевич казиться, до послiв поривається. Хлопцi вже геть ухоркалiїсь, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.
— Принесiть послам сирiвцю та вина, — гукнув кошовий у прочиненi дверi, — а я небавом вернуся.