Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.
Симеон сидiв у келiї при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували нишком.
Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келiї валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келiї тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.
Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить — i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеєм. Знав — бо — Симеон на нього не кинеться, тiльки кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжнiй Симеон — самолюбний, скрадливий i лукавий — потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки — но приїхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненої шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона — хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Симеонiв замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки — трiшки ворушився до нього жаль як до людини — скалiченої, невдатної, але й злої.
Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити їх не вдавалося нiкому.
Симеон дихав важко, на губах — пузирки пiни.
— Чому мене не пускають до послiв? — закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простої людини, а людини владної, зарозумiлої i пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.
Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.
— Поклади ножа… а то порiжешся, — мовив. — Буде вава. Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.
— I не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далi, зiтхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости господи, плутаюсь у твоїх повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…
Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:
— Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…
Царевич почервонiв — але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцiм кошовий нiчого не знає й приймає його за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони цiєї гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є, те знання тримали обоє в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:
— Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого замiру, своєї хворобливої думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили своє життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя — щасливим не будеш. Звiв на царевича — бранця очi й сказав:
— А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поїдуть — i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.
Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.
— Хочеш позбутися мене, отамане!
— Шкодую тебе.
— Не шкодуй, менi бог показав мою путь.
— Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.
— Я вже радився, — i зблиснув очима.
— Ну, тодi… — Сiрко пiдвiвся. — Поводься хоч, як належить царевичу.
Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знає, чим усе скiнчиться.
Покликав козакiв i вийшов з келiї. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все — ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками, либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатiї принесли користь.
I враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом й чорнiє день, — та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.
Не принесуть йому користi дипломатiї. Не визнають Симеона нi Дорошенко, нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.