Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з‑за моря на рiдну Україну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки — окидь, й весна та зима щепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiє на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiє сонце — вода заблищить степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаї, змиваючи в рiки спомини о зимi.
На рiчках i в зарiччях галасувала качва.
Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все‑таки наповнена доброю тривогою i надiєю.
Верба випустила довгi сережки, зронила їх аж на сiрий камiнь.
То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв — на могилах двох iєромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров i в серцi достатньо жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.
Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна."Той чи не той?" Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i вирiс на Запорожжi, отож був їхнiм родаком."Весна", — ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна — це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.
На сiчових вулицях — роскаль. Сiрко пробирався вузькою стежкою попiд куренями. Бiля Кислякiбського куреня його погукали згори — запорожцi перекривали курiнь, двоє лежало на гребенi, ще кiлькоро — трохи нижче, очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам бога в помiч i сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.
На голiй гiлцi темної олешини сидiв шпак i спiвав, вiн нiкого не боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по — синичому, птаха це така, що по — своєму спiвати не вмiє, а тiльки по — чужому, всi ж думають, що вiн їх передразнює.
На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а з ним ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали, що п'ють воду. Вони були немов настороженi птахи. Махни рукою — зiрвуться й полетять. Либонь, насправдi були готовi до лету, п'ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кiньми бiля Кошеiванцiвської могили.
Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому мiсцi була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не бабрати в калюжi чоботи, хапалися руками за кiлля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенцii, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав:
"Мiюський набридає не аби так, важить животом своїм i козакiв". Кругле, з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й потемнiло, нiби аж вкрилося лишаями. Ранiше вiн голився чисто, залишав тiльки невелику, клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице нерiвне, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi вогники — запитання. Вiн не мiг погасити їх, приховати покорою, хоч i знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавiльним розбiйним отаманцем з Мiюсу, який колись причарував вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького."Скажи, кошовий, — хапав Сiрка поглядом за груди, — чим це скiнчиться для нас? Ми довiрилися тобi. Ми такi ж козаки, як i ти…"
Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:
— Не дивися бiсом, Iване. Ти козак — i я козак. Вiри одної i помислiв одних.
— Ти послiв боярських приймеш, — з тугою в очах сказав Мiюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино. А за чарою, вiстимо… — й не доказав, махнув рукою.
— З ким пити — вiдаю сам. Маю свiй розум.
По хвилi його погляд вiдтанув.
— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. I п'є не срiбними, а простими чарками. Хто того не знає: мiж нами — вiчне побратимство. Зблисне шабля на Дону, бачимо її з днiпрових берегiв. Скрута настане в нас — донцi йдуть на помiч. А хiба може брат видати брата? — Й посмiхнувся очима. — Тут ще один Iван набивається в дружбу, але оний Iван — не той.
Мiюський слухав i думав щось своє. Вiн уже не мiг думати нi про що iнше. I проказав — проспiвав свої думки словами давньої запорозької пiснi:
В чистiм полi криниченька, там холодна вода,
Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:
"Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.
Одна — на Дiн, друга — на Крим, а третя — на Запорожжя".
Сiрко усмiхнувся. Поклав отаманцю на плече руку, й той вiдступив. Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.
— Приходь увечерi, — сказав. — Чара в мене не срiбна, але повна. Отам проспiваєш усю пiсню.
Повернувшись до канцелярiї, по короткiй радi малого круга, наказав покликати послiв. Тi зайшли — в'ялi, розморенi чеканням i вином.
"Не спопели гнiвом великої справи", — знову мовив подумки слова, якi спливли по дорозi до канцелярiї. Бо серце було й далi налите ярим гнiвом на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойло — вичу, за Сибiр, за те, що й нинi дослухається гетьманових порад. Але цар — не вся Москва, не народ росiйський, з яким заповiв жити в дружбi i спiлцi Хмiль. Це розумiв, хоч i далi ярiв гнiвом на царя — його серце не вмiло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити братчикiв з Дону.
— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порiшили ординовати з вами своїх послiв. Ми не вiримо нi вам, нi вашiй грамотi. Нехай нашi посли самi про все почують i нехай у Москвi нашу грамоту почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро те, яка буря гряде над нашим краєм, А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузi. Такий у нас звичай.
Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. їх добували з скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один — у Сiрка, другий — у Яковлева, третiй — у суддi. В нiй зберiгалася книга реєстру облiку вiйськового скарбу, таємна кореспонденцiя, а також компути — зшитки курiнних реєстрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець,
"У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, — що государ на нас, холопiв своїх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, — а принесли, її вiрнi люди- то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо".
Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаємну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти бояр i старшин гетьманських. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.