Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали — життя розставило свої карби, якi несила зiтерти.
По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки приїхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покiйника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.
— Сиротину зобиджати грiх, — мовив суворо i сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi:
"Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiєш — не ганьби Сiчi". Таким робом покiнчив з цiєю справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двоє дебелих сiчовикiв, i один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусi Сулiї — слова ущипливi, а за вiщо — Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж: "Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав". Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позиває Вовчок.
— З бiсiвського наущення все сталося, — опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки — вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинкiв — i я його називав недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п'янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне напнулися лобами, ii здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.
— А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, — потвердив Саливон.
— З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своєму, тiлесну шванку.
— Яку саме? — запитав Сiрко.
— Вухо вiдкусив, — тихо прошепотiв Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немає лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.
— Чого ти, отамане, регочеш? — запитав вiн.
— Таж давно мав ти таке вчинити, — витер кулаками очi Сiрко.
— Чому? — здивувався козак.
— Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. — I раптом серйозно й суворо: — Бо п'яний.
Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.
— Отамане, а як же менi тепер? — запитав вiн.
— А що тобi? Викуса тебе перепросив?
— Перепросив. I що менi з того?
— Як то що? Вухо ж вiн не пришиє? I я теж.
— Не пришиє, — погодився козак. — А як жити менi? На славi моїй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодiї.
— Всi ж знають… — мовив отаман.
— Знають на Сiчi…
Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.
Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.
— Пиши.
Писар вмочив у каламар перо.
"Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброї слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п'яний, йому те вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було — для увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".
По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двоє. Немає в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкої дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та їхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчової вежi над в'їздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову — ледве не спала з голови шапка, притримав її рукою. Високо в небi кружляв сивокрил — раннiй гiсть iз заморських країв, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве — ледве ворушив крильми.
Пострiли лунали за крам — базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм їх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так, ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову Зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi їхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, — мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля їхнього прикомiрка. Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть їм на голови.
Збоку гурту, дженджуристе поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi — темнiше i свiтлiше — одверто смiялися, й той їхнiй насмiх був неприємний. I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. Й всi знали, якщо вiн її вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож — чортовi в заклад душа, а йому — непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Має iншiе оружжя — перо й каламар! Гук тiшив своє самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. I хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поїхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якої домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.
Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и добре пам'ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко — швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла попiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.