Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якої курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.
Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:
— А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь — для чортячого племенi.
Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно — русим чубом з — пiд сивої шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб'є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своїй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таїна, яку хочеться осягнути.
Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що має прощатися з Лаврiном, це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди їде Лаврiн, полiтає Козацьким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги — вернеться.
Вони разом пiшли обiч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далее зарiччя, сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологої землi. Весна йшла навальне.
* * *
Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змiї, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi, поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни — оселедцi, мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака — грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день — дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи. понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, їх хапала риба.
Бiля грецької хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаєм i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.
Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.
Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.
Щоголєв вийшов з Грецької хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.
— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога, що вiйсько на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: — За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чиє заступництво.
— Я покладаюся тiльки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме — нi про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.
Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне i добре.
— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, — сказав тихо. — Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.
Вiн вклонився й пiшов до коня.
"Якщо обози з ядрами прийдуть, — подумав кошовий, — то ми виграли їх Симеоном.
А далi нехай парубок втiкає в степи".
"Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма рiзна є од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав: "Важко взлому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати", — це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми христа святого i вiри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазе — пенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить…"
Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, — думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Козацьким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiєю чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней — її було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проїхали миль п'ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об'їденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси — свинячої ковбаси, сирiч християнського заїдку. Пiд кущем калини червонiла кров, її гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбчтого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого.
Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiєва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрної хоругви Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили їх на своїх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своєї приязнi.
Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двоє татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен. Їх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, їм, може б, i вдалося заховатися — вони позапаковували невiльникам роти ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в яростi за занютованих у залiзо своїх братiв одного ординця зарубали у водi, решту — на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами — згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таємницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своєму наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид.