Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий — намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконає його повелiння, скарати родину.
Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацiї з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм — Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман Кегая i великого вiзиря Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по — турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцiї. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiд — помiчнi йому ногаї в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоїть i оддасться на милiсть ворога.
По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення. Йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли — ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиї руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний отiк од волосяного аркана на шиї, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився — боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Українi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.
— Боже праведний, — прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, — нiде нашому братовi козаковi не можна жити своєю волею. Там турчин, там лях, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно — де там. А як менi не хотiлося їхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаєте, який вiн."Або їдь, або й тебе повезуть…"
Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини України, вправнi в красному словi, латинi та фiлософiї, скiнчивши школи та академiї, волочаться по її степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та пiїтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо Дорошенко сказав — втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якої, знав, той не терпiв i за неї мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер.
Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленiє од кошового, випаде з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi… Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйської та Римської, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався."Нинiшнiй султан уявив себе Юлiєм Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воїном, вiв залiзнi когорти, а цей збирає рiзномасне вiйсько з усiх країв свiту, таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейної потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж".
Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося, щире: "нашi когорти". Отже, таки нашi!
"Як же ти багато знаєш, чоловiче, як мудро мiркуєш, — скрушно думав, — i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнує сама себе? А яка ж цiна їй?"
Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла?
Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близької татарської та турецької iнкурсiї."Нехай спiзнає i на все життя запам'ятає, як то носити тi залiза", — мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства над людьми.
Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великої вiйни, мусив готуватися до неї. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч — на — вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, — адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, — одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим що ось вже стiльки лiт ллється в українських степах українська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм їхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правеє дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думає й нинi… А кров тим часом ллється, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те на користь ворогiв України, найперше тих‑таки туркiв i татар.
"А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, — гудiв Яковлев, — взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоєї вже в серцi не загориться".
Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.
Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з‑за куща, а прямо, вiдкрито.
— Порви це послання, — мовив, пiдвiвшись з фотеля. — Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По — нашому, по — простому.
Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.
— Quae scripsi — scripsi[5]. Скажи своє — я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.
— Гаразд, — махнув правицею Сiрко. — Бути по — твоєму. Пиши отак…
Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надiйно, й мурування виходило мiцне.