Яковлєв поставив велике закрутисте "P. S.", нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки.
"Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душi християнськi, що лишилися, пiд твоїм реяментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся її нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоїм рейментом, а як людей не станс, не стане i їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiєї твоєї з басурманами дружби, то ми тобi нагадаємо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашої крайнє спустошення, бо вiдаємо ^. обре, що ти, догоджаючи своїй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окотилося!
Вашмости мосце пану незичливiї приятелi Iван Сiрко отаман кошовий вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством".
Додиктував i подумав безрадiсно: "От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, — зринула iнша думка, — мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга".
Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками — нестеменне так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнiв — один з найгарнiших куточкiв по всiй Українi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв — звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, — стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такої краси, тодi й сам мовби стаєш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчної, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з — пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi — високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. I вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба — мусив приховувати свої гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Iвана Домонтовича, суддi генерального, чиї човни — кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе… За двi верстви звiдси у Снову є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн — на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень — не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немає, — Хiвря прийняла приймака, сiчовика Викусу, — її пам'ятають по Дiгтяренку. Звичайно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть — штаб його життя i владарювання. Декому здається: гетьман — цiсар у своєму краї, а того й не вiдають, що влада його — як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях з ратищами в руках. А всi веремiї, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олiї: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазинi i полотнi й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi… їх не виб'єш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воєвод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячної ночi пролунав стукiт у вiкно одного — другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах iз села, по тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербии сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили — потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Iван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п'ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того ж вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригодi.
З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися Самойловичу грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як i його слова: "Бачу, писарю, твою душу через двi шкури — чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячiм i поганiм вчинку, й маю сумнiв, що вiн останнiй". Потiм запорожцi примусили його тричi повторити слова: "Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес" — i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не триматиметься панської сторони. Вiн поклявся й кривавою ненавистю зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тiєї ненавистi не поменшало з роками, замiсилася вона на страховi, а зiйшла на славi кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизовi так‑таки нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати гетьманом, хотiли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля, також гординя, солодка гординя зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима, пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiдає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе i бога. Вже кобзарi носять у своїх старцiвських торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман, давав їм торби новiї, у торби клав таляри золотiї, якi мали б задзвенiти пiснями, одначе не задзвенiли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, i не знаходить той, хто шукає?