…Гетьману й старшинi — клопоти великi, державнi, аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам — клопiт дрiбний: спорядити вiд кожних п'яти дворiв на вiйну вояка. Вiйськовий риштунок пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь. За iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж мали сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомонiли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побiльшала компанiйщина та iншi побори, стало гiрше, як за Демка Многогрiшного; дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До того ж їх вiдлякувала татарська протекцiя, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, i вабила спiлка з єдиновiрним росiйським'людом, при якiй, либонь, вдасться оборонитися.
Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А тодi добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнуздає Сiч, скрутить її в рiг баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч — жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.
Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста гармат. Але вельми мiцна Чигиринська фортеця на крутiй горi, опоясана трьома рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли, сталевi луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацiї. Всi приступи розбивалися об фортецю, як хвилi об камiнну забору. Спалили нижнiй посад, та й потому. А в степу по той бiк Тясмину вже кружляли татарськi дозори.
Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду, яким шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром до порогiв, сипаї обкладуть Сiч, аби не мати в тилу потужного ворога. Сiчова рада порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили" язикiв", а також домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсiї на ворога.
З тим загоном од'їздила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку.
* * *
Проминули крам — базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на пiдкормку, — витягає ними весною та восени па ро.'i аслих лугових тванях вози, що правують на Сiч, далi переїхали тирлище, де запорожцi розминають конi, стрибають через кущi та ями й об'їжджають лошакiв, а також самi вчаться ратної справи, помахали Кириловi, одноокому парубковi, який наймитує в корчмаря Купрiяна. Пiд горою притулилося двi корчми — Купрiянова i єврея — вихреста Шийки, тут заночовують тi, хто за дня не добився до сiчового передмiстя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутiнках.
Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу, мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншої домiвки, не мав iншого роду — племенi. Сiчовий курiнь — вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн, ледь мрiє в маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи взялися мохом, кiлька свiтлих, вкритих минулої осенi; чорнiють дерев'янi башти i бiлiють та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двiр Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, заїжджi двори обкутанi дубами та вербами, яворами i осокорами, там, де осокорiв найбiльше, — запорозька пристань.
Стислося в тузi серце. Знав — уже нiколи не заграє конем бiля могили Мама — Сура, не стрельне на водохреща з церковної дзвiницi з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв гнота, а по тому походжав серед однолiткiв, замурзаний у сажу та кiптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших молодикiв — послухати пiвчої. Гарно спiвала запорозька пiвча, нею зачудовувались навiть iноземнi гостi. Онде бiлiє церковна дзвiниця, мiдний хрест поблискує проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести — на бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон — бiйниць.
Навпроти церкви — курiнь отамана, на його гребенi чорнiє лелече гнiздо. З нього саме знявся лелека, полетiв на Заднiпря. Сiрко сам поклав на гребенi поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гнiздисько. Вони обвиклися, їх навiть не одлякувала стрiльба. Лелечi гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях.
З цього боку, од поля, сiрiло квадратове громаддя дерев'яної башти, обнизаної чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, — кiлька менших башт, збудованих пiзнiше. Двi — вже за його молодої пам'ятi.
Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по небу тугi, схожi на подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою — двi великi, одна менша й ще менша, а вкiнцi зовсiм манюсiнька; вони чимось нагадували придане нареченої.
Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на велетенську круглу порохiвницю. А перед Сiччю — вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий Луг оком не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять п'ять у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi стрiчки, зблискують у зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються, знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i Рачне — кожне не схоже на сусiднє, кожне iнше чимось вабливе й чимось знамените. Скiльки тут риби, скiльки звiра! Над Лебедевими озерами стоять баштовi дуби, високi й старезнi, там помости бляхою окованi, з тих помостiв козаки подають вогняне гасло. Минулої суботи спалахнув вогонь на'одному дубовi, Сiч. сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорцi подали другим гаслом знак — тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали їм знак з Синьої Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе потiм дознали, що зi Слiпої їм тiєї перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий.
Лаврiна проймає болем ще одна думка — на нього марно чекає в степу дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiкає од цiєї думки, знову й знову вглядається в плавнi.
Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь.
Спочатку напоять його водою степовi рiки, а потiм пiдiпруть горiшнi води, i вiн набухне, розiллється, наче синє море. Зеленiють лозами лише окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й осокори. А вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi, пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах — запорозькi скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби, а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А буває вiн i старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах i потягне вiд тих проток гнилим смородом, тодi немає спасу на Великому Лузi. Весною верстовi стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами обсипають все живе, восени простуднi тумани котяться валами по луках та рiках — останнiй старцiвський пiдсусiдок не позаздрить козаковi. Тумани тут густi й страшнi, туман i плавнi — це щось одне неподiльне, з плавнiв тумани народжуються, за них тримаються, й тiльки потужний низинний чорноморець подужає одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi клубки й виперти в степ, де пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують їх у клоччя. Коли обсiдають плавнi осiннi тумани, здається, що все в них умирає, блукають тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети ж i лози, трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi. Не лiтають птахи, — в туманi страшно летiти, — хижий звiр забивається в нори, хiба що злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку й вернеться по власних слiдах, та одинокий прибиш — комишник причаївся з ножем при глухiй стежинi. Туман — то його брат. Ось яка вона, воля, — гливко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втопкують, вбивають в болото колючi осiннi дощi. Не заздри козаковi, нуждепниц хлопе з теплої печi, ти натiпався гарячого борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi, i низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля червону крiвцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згiрш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший за чумний бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя буває теплою та вiльною, а воля холодною i голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж орлине серце б'ється в твоїх грудях?!