По цих думках у Лаврiновiй головi з'являється ще одна — полишає Великий Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'є гнiздо… Сiрко теж має своє обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих зарiчках до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько.
Днiпро тiльки вгадується за яворами та вербами по зеленiй пiнi верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступає широкий Павлюк — Днiпрнще, у вербах та осокорах — не широка, але повновода Скарбна, з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiмає лiнивий Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води iз степiв. Синi рiчки — протоки поп'ялися по днiпровiй долинi — то таки мовби жили на натрудженiй руцi. В тому мiсцi, де Чортомлик обiймається зi Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для сiчових хлопчакiв то була небезпечна п захоплююча забавка — проплисти кручiєю помiж порогiв.
В лiву й у праву руку од Сiчi рiчки й зарiчки, допливи та затоки, плавнi та плавнi — вся Вiйськова Скарбниця, у якiй не добере ладу й болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними ночами), а запорожцi таки добирають. Може, не всi, а тi острови Лаврiновi теж знанi, й вiн вiдшукує очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман — ганяв по них дуба з отаманом на рибнi промисли, на сiнокоси, на потаємнi острови, де запорожцi роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всiй Вiйськовiй Скарбницi, нiби одiрвалася й полинула, а вiн лишився мертвий i нiмий. I хоч допiру в нiй витинали веселi бубни, жура огорнула серце. Й почував гострi докори совiстi, бо ж обдурив i отамана, i рiдного дядька. Сiрко послав його, щоби одвiдав Мокiя Сироватку i або лишився в Тавинськiи залозi, або вернувся з Сироваткою на Сiч. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.
Козаки оглядалися на сiчову церкву, знiмали шапки, хрестилися, Лаврiн також перехрестився щиро, iз зiтханням, аж запечалилось серце. Смутком вiяло i вiд старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбi над днiпровою долиною. Хрести стояли високi, опасистi, дубовi i ясеновi, стемнiлi вiд дощiв, чимало помiж них камiнних — значним товаришам. На них списанi ратнi дiла покiйних.
Лаврiн любив бродити по кладовищу, читати посiченi дощами написи. Молодостi кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собi безкiнечною, i душа вiдчуває спраг життя, але й може примiрятись до чогось вiчного, великого. Вiн же тут бiльше, не ходитиме.
Нi, Лаврiн таки не повернеться на Сiч. Нi з дядьком, нi сам. Нехай простить йому товариство i пресвята богородиця, що одкидається отако — потаємно — й прощається з козацтвом. Але ж хiба вiн винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, вiн ледве йняв вiри, що все це сталося з ним, Лаврiном Перехрестом, який сподiвався на Сiчi й вiк звiкувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще бiльше в сумовитих вечорових спiвах над Чортомликом, дзвiнких сiчових музиках, мудрих розповiдях кошового отамана. Сiч йому була всеньким свiтом, i тепер нiби виходив iз цього свiту в iнший, i те бентежило, ба навiть лякало.
Стало так сумно, що вiн трохи не заплакав. Коротким i сумним було його прощання з кошовим. Чи то отамановi провiщало щось серце, чи вичитав щось у Лаврiнових очах, покошлав руками чорнi, з поодинокими рудими, сторчма, волосинами брови, подивився йому просто в очi.
— У широкi свiти їдеш… Iншi там мiрки i життя iнше. Не таке, як на Сiчi. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрiбно. — (Лаврiновi здалося, що кошовий щось знає, i вiн знiтився). — Вдивляйся у свiт пильно. На всi груди дихай. — Вiн помовчав i поклав йому на плече руку. — I не барися. Як забарились мої сини.
Незвична була Лаврiновi та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби Сiрковим сином. I те, що отамановi сини погинули, а вiн їде назустрiч своєму щастю, обпiкало докорами серце."Прости, отамане. Але ж ти теж мав синiв", — попрощався в мислях — вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося йому, що сам кошовий, коли якось повели вони мову про широкий свiт, несподiвано для Лаврiна сказав: "Ти ще взнаєш, що це таке. Ти ще поїдеш туди". Лаврiн здивувався, Лаврiн засмiявся, що аж сльози набiгли на очi, й вiн гаряче заперечив: "Я не поїду. Я буду з тобою завжди". А у вiдповiдь: "Поїдеш. Обов'язково поїдеш. Мусиш їхати. — Помовчав i додав: — Не знаю, чи зрозумiєш ти мене… Я сам помилявся… Гiрко помилявся, коли думав, що вiнець життя нашого — отут. А хто ж посiє жито, хто посадить сад, хто розкаже дiтям казку? Правдиву казку… Про козака i турка, про Iвасика — Телесика. Нашу казку. Будь — яка iнша — буде не така. I жито, i вишня… Навiть увiткнута в найкращу землю шабля, скiльки її не поливай, не забрунькує. А земля наша, нарiд наш — iз жита i вишень. Жито — бо життя. Та й не можна жити тiльки однiєю ненавистю. То страшнi люди, якi живуть тiльки нею. Жити треба любов'ю".
Це було трохи бiльше року тому, Лаврiн тодi не зрозумiв з Сiркової мови угодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обiзвалися. отамановi слова, й Лаврiн здивувався, що Сiрко так прозрiв його життя. Вiн тiльки не мiг прозрiти моменту, коли вони проростуть. Власне, Лаврiн мiг би й сказати отамановi про свiй намiр i хотiв сказати, але промовчав, бо не до кiнця вiрив у своє щастя, чогось соромився та й взагалi був стриманий у почуттях. I ось тепер туга оповила душу, коли б мiг, розрубав би її навпiл, одну половинку залишив тут, а другу взяв iз собою.
Ще раз обвiв поглядом сiчовий городок, гамiрний крам — базар над Чортомликом, i зiр йому заслало прозорим туманцем. Але то вже було, як остання хмаринка над свiтлим обрiєм. Йому й справдi враз заяснiло в головi, зашумувала в грудях радiсть близької, жаданої стрiчi, вiн гукнув, свиснув, зiрвав коня, й закалатали, заграли пiд дрiбний перестук копит срiбнi дзвони. Лаврiн заграв конем, якому передався радiсний настрiй господаря, й вiн тягнув на себе повiддя, покусував блискучi сталевi вудила, лебедем вигинав шию. Рихтiла дорога, стовпом вставала попереду кушпеля од Залоги, й була вона золота, а думка давно обiгнала загiн, помчала туди, куди летiв помислами. Вже не помiтив, як його кiнь знову перейшов на рись, а далi пiшов стопою. Уздовж попруги, що в'їлася в коня, проступила бiла пiна.
Останнi днi в очу стояло одне й те ж видиво, хоч береги були рiзнi, щоразу iншi, а плин води, смертельна борня — тi самi, й так само гаряче, аж проймала дрож, било серце, й переслiдували тi ж самi страх i бентежнiсть.
Там справдi були береги i рiчка. Називалась вона Суха Тьма. I молодий рябий перевiзник на човнi, й гурт по — святковому вдягнених дiвчат. Перевiзник правив з них не дорого — по одному поцiлунку, тiльки жодна не хотiла давати тої плати. Може, що при гуртi. Бо Перевiзник був хоч i рябий, але гарний. Саме тодi й нагодився Лаврiн.
— Гей, котра не забоїться, перевезу задаром, — гукнув i заграв конем но зеленому березi. На серцi було вогнисте — свiт би перевернув.