Марко має свою гординю — Султана. Приїхав на ньому торiк з ярмарку, казав — вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо де б знайшовся такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара — баша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана тонкi, сухi ноги, тонкий храп, чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i грає пiд вершником.
Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi, одначе що саме — вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав.
Низенький Ногаєць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврiнового Коршака, але той, норовистий i злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхнi конi — нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати.
Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висiла в повiтрi. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Днiпром то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi плавнi й сiро — жовте зарiччя. Обiч гостинця — могили й могили, давнi, порослi колючими бур'янами, обпаленi сонцем. Нiхто не вiдав, чиїми кiстками так густо встелено той шлях. З могил злiтали степовi орли й, кружляючи, вiдлiтали в степ.
Ой там, в степу, при дорозi,
Шумлять — гудуть дрiбнi лози.
Ой там молод козак блудить,
Пiд ним сивий коник нудить, —
виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не вельми гарним, зате дужим. Спiв вплiтався в степ, линув над кушпелею, i козаки слухали не перебиваючiї. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ пахтiв торiшнiми полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не їхньої, а багатьох поколiнь. Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшеницi i дiти. їхали тюпака i риссю — коней не морили, бо дорога далека.
Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад Днiпром далi, на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавнi, в обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки, пустельне о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всiх, глибоко позасовувавшiї у великi дерев'янi стремена ноги, важко погойдувався у сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий — у пiвлiктя вуса, волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, — насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан — високий i дебелий, i кiнь пiд ним важкий: копита — як чавунцi, ще й трохи кумедний, чорно — гнiдий, а на черевi — бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь теж дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою на холцi, замахав хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу, довго не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати його ратищем, але тiльки збив з Маркової голови шапку, але той упiймав її на лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову налягла на плечi. Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а половина команди. Конi йшли ступою. Хуркнула з трави хохiтва, прудко замахала крилами, аж зарябiло в очах, блиснула чорно — бiлим намистом на шиї, — то був самець у розпалi шлюбного шалу, — i впала в трави. Шукай — i з собаками не знайдеш. Козаки провели її полiт сонними очима.
Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примiтна лише козакам звивиста стрiчка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нiр.
Лаврiн i Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козакiв доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавуловi очей.
Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чекає на нього. Й усмiхався сам до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн дивився на дiвчину у власнiй уявi, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горiло тiло й було йому соромно та солодко.
Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався в цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину. Лаврiн часто розказував про неї, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А може, то вже були й не Лаврiновi руки? Не Лаврiновi пальцi? Й не Коршак, а Султан нiс її через Суху Тьму?
Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночi й мчав її та Марка веселим ярмарком.
"Щасний Лаврiн", — думав Марко. Бажав товаришевi долi й зi страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шулiка дзьобав йому в самiсiньке серце. Невiдь — чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати йому всiм, навiть життям.
Й тодi ж прокрадалася думка: чи ж усiм? Ранiше сонце свiтило їм однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим мчати на виручку. I тодi Лаврiн променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не перед кожним курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.
Лаврiн — збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався i трохи пiдносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися бiля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренiв i почали навчати бойвої козацької справи. Лаврiновi допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи нiчого не споживав сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тiєю службою. Й не зажив там надiї на який iнший уряд. Навiть має серед старшини немало вороженькiв. Марко сам такий: прив'яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по — циганськи. Й тобi дадуть пусту, пустять вишкребти казана.
Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда є зовсiм не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство i певнiсть, що дiйшов, зросту й сили — бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко, такої певностi не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому iншому Лаврiн — неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким словом, вiн гидливий, i над тим Марко часто кепкував; з сором'язливостi й ота Перехрестова погорда. Вiн зодягався в неї, як. у сталеву кольчугу.
Найкраще їм бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кiлька днiв десь на недалекому островi. Збирали чаїнi та качинi яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету, запливали в очеретянi нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те — в доброму змаганнi, в щирiй приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужiсть — випробовували себе. I мрiяли. Про чати на Козацькому Полi, про походи на Крим. Звiсно — в однiй командi. Там, серед плавнiв, Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi, чiпкi й гiнкi — в одну мить могли видряпатися на височезне дерево, пiрнути в воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'їсти по сирiй рибинi.