— Не спав я, батьку, — не схиляючи голови, мовив Сироватка. — Думав.
— Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?
В голосi отамана — роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.
— Про бога, — вiдказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро — хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус.
— А не брешеш?
Сироватка праведно звiв очi д'горi.
— Вiн же чує!
Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись — а таки кортiло — запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана — що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею — в помiч козакам сiчової сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина… Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться "Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi.
Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiєї камiнної брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камiнної баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.
Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi — червонi й жовтi вогники — тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато — багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на свої рiзкi слова й обмiзковував, як їх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конає тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них — за пiвдня конем доскакати. На безкорм'ї, в спеку й холод. Влiтку ще так — сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змiї, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму.
Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору — його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проїхати.
Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за чергової оказiї знову подався у степ. То що ж тримає його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людської оселi ненависть? А чи привела велика любов до своєї землi, до рiдної неньки — вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої бiди, чужої кровi, чужих слiз.
А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисцi першої митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повнi рученята, посмiхається зачудовано й тихо.
Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлiї при долинi козельцi й веронiка, а по балках — ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадає згори жайворова пiсня.
Благословенний степ! Благословенне життя!
Проклятий степ! Прокляте життя!
Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизує до кiсток. I голод — хоч шаблю гризи.
Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наїдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо — воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.
Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку є нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоїть дзвiн, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Українi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.
Нi, не про степ, а про козака думав отаман.
Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.
— Втомився, Мокiю? — запитав тихо. — Лишимо тобi замiну Поїдеш з нами. Одiспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи
Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
— Нi, отамане, — одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi приїду. — Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющується, то розплющується червоне око на кiнчику трута — давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. — Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?
За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
— Справний козак, — мовив. — Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуїв у нас i так багато.
— Сливе, — одказав Сироватка. — Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.
Тепер обоє думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знає, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.