Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн був трохи iншою, анiж Марко, часточкою. Лаврiн жив з ними одним життям i любив їх споглядати. Вiн любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитiшу. Його тривожив дощ у плавнях, лiлеї в затишку, осiннi верби, що тихо ронять на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижнi чаклунськi кола, й вiдтавав душею бiля диких каченят — малесеньких, пухнастих грудочок, що, смiшно хилитаючись, бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнкiв нiкому. Бо Марко вже й так пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi вимаже сажею вуха чи й просто вiзьме на висмiхи.
Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбоєї душi, стндався його, бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та ружi? То з руки тiльки дiвчатам, а якщо вже щось малювати, то конi та думбаси, пiвонiї ж та пiвники тiльки так, для забавки.
Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й зовсiм не вертався на Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн — найближчий Маркiв товариш, але Марко й з iншими молодиками водив дружбу. Здебiльшого Лаврiн не мiг прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у вiйськових вправах спритнiший, i грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i кунтуш, розстебнута на всi застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли перечiпається, тiльки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнiї рiки, а обдурити його в справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам здивується власнiй наївностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зачаїлася жарина недовiри, вiд якої зайнялася iнша жарина — хитростi. Либонь, їх i закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попiд руками, або хапати через голови. Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому дивитися чистими очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху — i всiх iнших. I почував маленьку зверхнiсть над ними. Й над Лаврiном також. Тонко пiдмiчав людськi вади i вмiв їх лицедiйськи передавати. Багато знав про потаємний свiт людської душi й просто про свiт, найперше про Сiч — що i в якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi, звiдкiля прибули посли i хто їх приймав у вiйськовiй канцелярiї.
Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi перегони, всiлякi змаги. Серед сiчових молодикiв iснувало запекле суперництво — скочити на необ'їждженого коня, переплисти Днiпро на порогах, схопитись "навхрест", або "попiдсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володiв неперевершеним умiнням звести в герцi — задирачцi iнших, Лаврiн волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися їхнiй дружбi, але їм до того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й Марко мовби вiддаленiв, але тiльки ледь — ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест гаряче й захоплено розповiв Марковi про Килiяну. Марко зрадiв щастю товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.
… Марко клiпнув очима, оглянувся. Хiба вiн не радий Лаврiновому коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?
Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь — чий гандж. Коли допiкав кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного — й щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так тонко сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужої мислi, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посмiх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурнiший не тiльки за осавула свого куреня, а й за курiнного. З порадами ж не поспiшав, тримав їх при собi.
Нелегке то було життя, але сподiвався на якийсь неймовiрний талан, сподiвався, що виб'ється нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрiї уже й дивився з тiєї гори на iнших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврiновi.
А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв покинути кошового, пiти в курiнь. Простим козаком. Всi попереднi джури — хорунжими, осавулами, декотрi мають свої зимiвники. Випросили виморенi чи вигубленi татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля нього, либонь, покористається й вiн.
Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого — небудь гнiву. Перехрест має заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.
Доля несподiвано розiслала перед Лаврiном бiлий сувiй, а Марко залишився на чорному тирлi. Й було йому сумно та скрушно. Й хотiлося зробити щось таке… Чимось здивувати всiх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно знає, що свiт — вiн недобрий i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога бiльше куделi, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою впiймати все, що трапиться. Неждано — негадано Лаврiновi, який нiчим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу крайку, Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з тої хвилини, як вiн дiзнався про Лаврiнове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим i дратiвливим, все бiле й зелене в серцi перецвiлося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насмiх, захоплення — в заздрiсть, заздрiсть — в обмову. Це помiчав сам i не мiг нiчого з собою вдiяти. Бажання похизуватися, здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi. Проте нинi степ, далека мандрiвка i якесь неясне вiдчуття, якесь сподiвання навiяли йому в груди колишньої легкостi та веселостi.
— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести кошi. — Вона була завбiльшки з коня. Як побiгла, аж земля задвигтiла. Пiд'їхали, а там двадцятеро яєць. I кожне завбiльшки з цебер…
— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.
— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн ще сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай пiдсиплемо.
— Ну? — недовiрливо закопилив губи Кайдан. — Пiд кого б то?..
— Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана Кирила. Спить вiн без просипу, може, й висидить.
Козаки реготiли, Кайдан також.
Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшої, як з криницi Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем i дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика — сажнiв по двадцять у кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний, дубовий, о дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi залiзом. Бiля валу — височенна "фiгура", а на вершечку вплетений лозовий кiш, з якого зорить у степ козак. Кiлька роз'їздiв пильнують понад Сiрим i Мрячним байраками. Всього в залозi стоять постоєм сiмдесят два козаки. Залога затiсна для такої кiлькостi людей, — частина з них ночує на другому поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), — через те в стiнi валу викопано двi чималi землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi, дозорцi довго не хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками, частували холодною юшкою з карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сiдлати конi. Незабаром залога i "фiгура" згинули в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i так рiк у рiк — столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв, як почало свiтити сонце. I той самий каня висiв над степом, i той самий байбак свистiв бiля нори.