Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею."Цього лiта гяури — козаки мусять бути знищенi, — одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. — Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних своє iм'я й упевнитися в собi як мужевi i воїновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.
* * *
Король польський Михайло Корибут — Вишневецький, син вiдступника од православ'я Iєремiї Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирає. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам'яницею, бачить востаннє, й чашка кави, яку щойно випив, — остання. В неї було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.
Король їхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життєве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцiї, комiсiї, договори, якими сподiвався повернути собi Україну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях — та нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумiє це: його власне серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами думки осягає, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонуги ножем — та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надiї на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.
Михайлу вiдомо те. Але їхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.
"А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися її назавше", — раптом думка шпортає втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почуває тяжкiсть у тiлi, якийсь млоїстий холодок пiд серцем, але не зважає на те, гарячкове розкручує думку далi. — Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого".
Вiд тiєї думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струїв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався її впускати. I ось — впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.
Корибут — Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: "Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку…"I враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь — сповз, тримаючись стiни, униз.
Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.
* * *
Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадається до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри — крайнє вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались — аж поки зник зовсiм.
Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочиває душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди — невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по — справжньому свою силу i мiць. I знову не лише через те, що оцього всього не має нiхто в краї, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко — далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це — теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятує, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i їх з'їсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. I потiм — якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батькової, дiдової сили, влади, мудростi…
Кожна рiч, навiть найдрiбнiша, мала в цiй залi своє мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все — й тодi, здавалося, прилучався до чогось таємничого, що має безмiрну силу, — то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi — в золотi, бiрюзi, дiамантах, їх би вистачило на комонний полк, викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi — все, що зiбрав протягом життя — купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи."До гетьмана без сукна не йди". Цi слова виловили його потаємнi служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.
Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: "Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа їсть i де злодiї пiдкопуються i крадуть". Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цiєї чари, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: "Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не їсть i де злодiї не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше".
Нi, вiн не опирався божим словам, од самої думки про таке холод обвiвав душу, — але ж чому майстер вирiзьбив їх на золотi? I що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'є з ще коштовнiшої чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшої, нiж простий золотар?