Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не їсть iржа золота, вона їсть залiзо, а залiзо — то бiднiсть.
Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це — не до кiнця страшно, в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоїти душу.
Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпеченої з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищої влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь — чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку — зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами — останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний — справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своєму новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним — плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з неї у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман — не п'яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i є, одначе вiн умiє, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в такий спосiб заперечує мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагається з ним i з усiма тими — тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його — тут, одначе її вистачає i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе — складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, — з думою про нього.
Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.
На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi — химернi та мудрацiйнi. Попереду — найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляє у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, — дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, — дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з'являється новий стрiлець, — московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець, — сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.
Непроста рiч писати листи царевi.
Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з'їв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй — Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читає твої думки й забiгає наперед твоїм замiрам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.
"… враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, — подумки перечитував листа, — вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка їхня поведенцiя. А писар сам сказав по своїй совiстi, що той‑таки Сiрко Москвi служити не збирається".
Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi їхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам'ятав, як iшов вiн з образом спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, — скiнчилося гетьманство Многогрiшного, — а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: "Сiрка! Волiємо Сiрка гетьманом!" Ще Самойлович пам'ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев'язi), коли пiдтримував його. I як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся їм з пам'ятi запах старшинської кровi, пролитої на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана" тихими голосами". Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неєлова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiєпископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та київський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з‑за низенької церквицi в'їхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв'язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумної голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника — чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!
Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральної старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проїхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоєм i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди їхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почує сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: "Клянуся богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу".
Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова. Коли вiз проїхав, вiн подумав, що ота пилюка з — пiд копит i колiс притрушує його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… — за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, — в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам'янцем — Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, єдиною панацеєю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварює на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиєїсь нерозумної намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити їх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: "А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти".
Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброєю. Його можна взятiї тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипає злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищує його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiє, а слава не iржавiє. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?