Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавої.
I враз тiнь схитнулася — гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив її. А може, справдi вперше побачив її у великiй суєтнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористається? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своїми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай — гай, колись будь — яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно."Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Iнакше — навiщо все це…") Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше — Сiрковi."Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоєння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирає рiч до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишає все, i виявляється, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!
Зненацька йому тупо б'є в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, — прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть — вiчна зверхнiсть живого над мертвим.
Нi, нi, затоптує, забиває ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно моє, всi пiд моїми чобiтьми. I вiн теж.
Думка про Сiрка не дає гетьмановi спочинку.
Нинiшнiй кошовий Сiчi вар'ює проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляє козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Орди — нує суплiки i йому, в яких закликає"вчинити так, як за Хмеля було".
Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.
Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своєї путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приїхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдної розмови, й опинився в колодках. Має гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле їх одне за одним, вказує на всi злi учинки кошового, проте розв'язати собi руки не може.
У цю мить гетьмановi спливає на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно."Симеон… Царевич Симеон…"Гарячий, змiїстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступає до ополонки, прорубаної власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покої i впав на стiлець.
Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперi, лишаючи позаду широкi чорно — коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть їх i змайструють рiвний високий палiсад, з‑за якого Сiрковi вже не вибратися зроду — вiку.
Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопак криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаїлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?
"Я сам грiшний", — подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярiї. Кiлька їх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.
* * *
Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлої стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону божої матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленої на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь — ледь стрiпнувши вiями Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неї невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном I снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двоє козакiв — один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку Молодий — то Лаврiн, а лiтнiй — хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своєї справи.
Отаман гуляв… Гуляв, як останнiй нетяга.
Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою — в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.
Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.
Шинок — великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий — добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях — на однiй козак рубається з трьома турками, на другiй — самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: "Нiхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: "Личко витирай, здоровий бувай".
Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змiї, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав — жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль — всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiєї хмiльної хвилi, достеменно по краю грозової хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселої вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяє ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своїм, але вiн пам'ятає про ластiвку, чує її незатемненими чуттями, знає, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприємне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратує i чий накликає гнiв. Знав, що той гнiв стоїть за порогом, чатує на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча — йому треба виграти час. Йому зараз гуляється, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески: веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував їх зовсiм, а тiльки — вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоїти його було достобiса важко, а все од тої ж веселої вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв'юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все‑таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наївний, що його обдурити — наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняє свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепкує. Одначе покепкує тiльки той, хто цього козака вже знає; виглядом своїм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з — пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав їх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне — не часто вiн навiдує шинок, не часто тривожить струни старої, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього — бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовiщення, тридцять рокiв тому (здається, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше приїхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!