Саме такий і оцей осавул.
Черняченко підбавляв меду, не помічаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щирості в голосі не було.
Московські посли перезиралися, не до кінця осягаючи, про що йдеться. І не поспішали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як і саме посольство на Січ. Ніхто не хоче сюди їхати, випихають силоміць. Пам’ятають, як загриміло під лід московське посольство, яке спробувало обдурити запорожців. Запорозька вольниця — то морська стихія, яка може збуритися в одну мить. Нехай ліпше чубляться самі, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозі.
Кошовий крокував по світлиці, а всередині дужче й дужче напиналися невидимі линви, рухи ставали чіткіші, пальці правиці стискалися. Так ходив назустріч небезпеці (тут неначе й небезпеки ніякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значніше) та в години найбільшої тривоги.
Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той відсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимості. Покрутив у осавула на широкому ремінному поясі золотого ланцюжка із роззявленою вовчою пащекою замість гаплика. Рука в кошового м’язиста, звична до шаблі і повода й незвична рахувати гроші, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
— Чотириста тисяч, кажеш? І в турка стільки нема. З таким військом і сам чорт не брат. Звідки скупилося?
А сам мружив ліве око і вже знав відповідь.
— Правобережці до нас ідуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб — прихилив свою барву під гетьманський бунчук?
— Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться під неї. Ми самі пам’ятаємо милості його мосці, — й така в його голосі зринула щирість, що Черняченко згідливо закивав головою, витяг шию, на якій віддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з ґелґотом вертався до гусячої зграї. — Прислав нам торік гетьман сукна, й коли поміряли — припало кожному козакові на піврукава. Мабуть, нині хоче пожалувати ще стільки ж!
Запорожці засміялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на підмову, збуряковів. Сірко заклав за черес руку, повернувся до запорожців, вів далі:
— А що Лизогуб підлизався — то нам відомо. Вражий пес, вміє підлизатись. Як лизне, аж у п’ятах стане жарко. Вірний буде слуга. Вилиже гетьманські черепки до поливи.
І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, — скрипнули мостини, — обпалив гнівним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум’ям чуприна. В погляді посла Самойловича страх переплівся із ненавистю і розсудливою обачністю. А Сірко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправді знав це поріддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж послові од того зарум’янилися обидві щоки. За довгі роки пройшов перед Сірком людський рід: простаки й хитруни, щирі й підступники, звитяжці й боягузи. Вже не міг дивитися на людей, як колись, — лише щиро, з наївною довірливістю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всіх перепускав через неї. Люди нечесні відчували його внутрішній прищур, зневагу, силу й врешті торопіли перед нею. Як оце нині зіщулився Черняченко.
— За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтності свої, з кривди скуплені. А що отчизна в небезпеці, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей і пусткою стає наша земля, об тім його душа не плаче! Супостат він, а не гетьман. Недруг своєму краєві і всьому люду християнському.
Очі отамана блищали ярою злістю.
Невідь — чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий віз, полковник Жученко на чалому коні й гетьман на столі: вже гетьман і ще не гетьман — з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це він наказав скрутити Сірка сирицею. Чимало часу минуло відтоді. Пам’ять — як дерево: спочатку опадає цвіт, потім — плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведені вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сірка, і таких, як він. Від самого спомину в жилах клекотіла кров. Немало в Сірка ворогів: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги відверті, вічні, то діти чужих матерів, чужої вітчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твій сусід або й твій брат.