Коли бува, що нікому звіряти
Свої думки: нема навкруг людей,
Чи хоч і є, та рідної такої
Нема душі, щоб лихом і добром
Могла душа із нею поділятись,
Тоді свої жалі людина та
Звіря якій тварині безсловесній,
Чи навіть і ростині неживій...
А ти мені не хочеш те сказати,
Що я, тебе жаліючи, прошу.
Дмитро
Та що ж тобі я ще казати мушу?
Аміна
Скажи мені, чи міг би ти коли,
Невільником зоставшись, покохати?
Дмитро
Навіщо ти питаєшся про це?
Аміна
Бо хочу знать. Коли б оце до тебе
Жіночії озвались очі й ти
Уздрів би в їх своєму серцю рідне,-
Невже й тоді твої палкі уста
Не випили б кохання з уст солодких
Мовчиш ти знов... Чи, може, в цій землі
Не міг би ти знайти такої вроди,
Щоб покохать?.. Тут, може, всі бридкі?
Дмитро
Бридкі? О, ні!..
Аміна
Зустрів і тут вродливу?
Дмитро
А може, й так…
Аміна
А де? коли ти бачив?
Яка вона?.. Кажи ж бо ти!
Дмитро
Така,
Що мов зоря засяє, як погляне,
світ увесь поліпшає немов,
І всі квітки найкращі, найпишніші
Схиляються покірно їй до ніг,
І певно, що на всім широкім світі
Їй рівної уже нема ніде...
Аміна
О, мабуть, то краса велика дуже!
Щаслива ж та, що славиш так її.
Скажи ж мені, де стрів її, де бачив
Оту красу, такую осяйну?
Дмитро
Невільник я, то я мовчати буду.
Аміна
Облиш! Забудь невільництво гидке!
Хто та краса - я хочу, хочу знати!
Дмитро
Ота краса - це ти!
Аміна
(затуля очі рукою й падає на канапу)
Що ж ти сказав!..
ВИХІД VI
Фатима
(вбігає перелякана)
Ой лихо!, пан іде!., баша іде!..
От я ж тобі казала,- буде лихо,-
Оце воно і сталося!.. Аллах!
Аміна
Чого ти так кричиш? Чи він далеко?
Фатима
Ось-ось уже... на стежці... зараз тут...
Аміна
Якими він дверима йде?
Фатима
(показує ті, що їми ввійшла)
Сюдою...
Аллах! Що ж ми робитимем тепер?
Аміна
Та цить бо ти! чого кричиш без діла?..
(До Дмитра, відчиняючи ті двері, що збоку.)
Іди сюди! Ти пройдеш у квітник -
Тут поблизу... Зостаньсь там і з квітками
Ти щось роби,-- мов звелено тобі...
І дожидайсь, що я тебе покличу!
Дмитро виходить. Аміна зачинає за ним двері, а тоді сідає на тую ж канапу.
ВИХІД VIІ
Баша ввіходить і махає рукою на Фатиму; та виходе.
Баша
Зорю мого і розуму й душі.
Знайшов в її гніздечку запашному.
Сідає біля Аміни,
Аллах мужам на втіху дав жінок,
На те, щоб муж од праці, від турботи,
Од клопоту тяжкого на війні -
Розважити себе міг дома любо,
Втішаючись з жіночої краси.
Як серед трав, дерев квітки пахущі,
Так між людьми і чепурні жінки:
Сотворено ростини ті на діло,
Квітки ж Аллах на втіху сотворив.
Аміна
На втіху? так? Та й годі, господарю?
Сказав би так жіночий розум мій,
Шануючи твоє високе слово:
Ми знаємо ще і таких жінок,
Що втіхою були і діло знали:
От Солиман Хуррем-султаншу мав,5
Удвох із ним вона в нас царювала.
Баша
Моїх очей найкращая зоря
Про Россу6 ту нехай мені не каже,
Бо тільки зло робила в нас вона.
Ні, не на те жінки, щоб власним робом
І розумом своїм діла робить,
Але на те, щоб мужові коритись,
Йому за втіху бути і не більш.
На це вони повинні положити
Свою красу і розум, і життя.
Аллах це так звелів, так мусить бути.
Аміна
А чоловік - чим мусить бути він?
Баша
Аллах звелів, щоб він був жінці паном,
Та й добрим ще, бо скоро хоче він,
Щоб квіточка його цвіла на втіху
Йому в житті, то вже ж повинен він
Доглянути її І так зробити,
Щоб у добрі вона жила й могла
Свою красу викохувать. Оттак-о
Сю квіточку мою (пригорта її) і я силкуюсь
У щасті тут викохувати. Так?
Адже це так?
Аміна
Так, господарю, правда.
Ти тут зробив мені маленький рай,
І зовсім би було гаразд у ньому,
Та ще одна тут недогода є.
Баша
Яка? Скажи,- її не буде зараз.
Аміна
Доглядач сей - не знає саду він,
Не знає, як його кохати треба:
Що зроблено було до нього ще,
То те і є,- нічого сам не вміє.
Баша
Моторний же та працьовитий він.
Аміна
Та клопітний: все клопоту такого
Наробить він, ладу ж рабам не дасть
Без діла все тут робиться у нього.
Я не люблю його, поганий він!..
Не хочу в сад ходити через нього!
Баша
Я б іншого сюди настановив,
Та тільки щось нема такого в мене.
Аміна
Та в тебе ж слуг багато всяких є.
Баша
А щоб і сад він знав,- того й немає.
Аміна
Ти пригадай гарненько,- може, й є.
Баша
Я згадую, та ні - нема та й годі.
Аміна
He хочеш ти зробити, як прошу,
То й кажеш так. Але ж мені Фатима
Казала вже, що є такий один.
Баша
А хто ж то є? Його не знаю,- певне
Побріхує твоя Фатима.
Аміна
Ні,
Та тільки я забулася, про кого
Вона мені казала... От... Стривай…
Подумаю... А так, уже згадала:
Є в нас такий невільник, що його
Приведено недавно?
Баша
Є, Аміно.
Аміна
Так він, чи що,- Фатима каже,- був
Неначе десь раніше садівничим.
Баша
Ну, знаю я його. Та він джавур.
Аміна
Хіба джавур? Ну, я цього не знала.
Але ж і цей доглядач, що тепер,
І він джавур.
Баша
Такий він був, тепер же
Він молиться пророкові, як ми.
Джавури ці, як стануть правовірні,
То робиться народ путящий з них,
А поки він у кривовірстві ходить,-
Це гадина, і треба берегтись,
Пильнуючи, щоб не вкусила часом.
Та я уже сказав тобі: зроблю.
Коли нема тут іншого такого,-
Довідаюсь, чи діло тямить цей,
Тоді його настановлю: а може,
Як він уздрить, що так зробили з ним,
То саме це й прихилить до пророка
Його тоді. Тепер піду.
Аміна
Куди?
Баша
Та прибули сьогодні з Лехистану,
Із польської землі, до нас посли...
Аміна
А з дому ти вже не поїдеш? ні?
Баша
Ні, мушу я поїхати на місяць,
Та не тепер, а тижнів так за два,
Чи, може, й більш... Тобі це сумно буде.
Та що робить!.. Повинність!.. Ну, піду.
Здорова будь, моя трояндо пишна,
Та не сумуй без мене тут сама.
(Цілує її й виходе.)
ВИХІД VIІІ
Фатима
(ввіходе)
Уже пішов?
Аміна
Скажи мені, Фатимо,
Тебе давно вже з рідної землі
Взяли?
Фатима
Давно! Дитиною малою Год десятьох...
Аміна
До всього звикла ти.
А я... ще так недавно інші думи
У голові були... цвіли в душі,
Пишалися надії інші... Боже!
П'ять років ще не проминуло... так..
Я згадую... я пам'ятаю,- мати
В нас батькові дружиною була,
Порадниця у хаті,- не рабиня,
Не забавка... гаремів там нема,
Там вільні всі у нас жінки й дівчата,
Там вільною і я була... і я!..