У ставленні російської громадськости до українського національно-визвольного руху можна завважити певну культурно-психологічну особливість, котру визначив той-таки Достоєвський, який сказав, що люди завжди ненавидять тих, кому вони зробили зле. Адже російській свідомості, над котрою тяжіють (згадаймо точку зору В. Возгріна) старовинні племенні комплекси поділу світу на систему «свій/чужий», а відповідно й моралі на мораль для своїх і чужих, невимовно важко визнати тих, хто був об'єктивно проти Росії, проти її військ і при цьому мав рацію, а дії його були етично справедливі та історично виправдані. Для російської свідомости той, хто був проти «священної держави», як вона визначена в останньому варіанті гімну Російської Федерації, не може бути виправданим, хоч би якими мотивами він керувався, хоч які б об'єктивні обставини свідчили на його користь. Зрештою, визнати історичну справедливість українського національно-визвольного руху 40-50-х років на західних землях означає необхідність (логічну й моральну) засудити самих себе.
І тут постає питання про російську вину. Відомо, як тяжко розв'язувала питання національної вини німецька свідомість по Другій світовій війні. Вона його розв'язала, внаслідок чого німецька земля більше не є джерелом агресії.
У Росії навіть постановка питання про російську вину сприймається як русофобія і національна зрада. Значною мірою ситуація складалася історично. Коли після 1917 року, засуджуючи тюрму народів, Російську імперію, довелося сказати про численні злочини проти них, то виявилося, що російський народ жодного відношення до цих гріхів не має — у всьому винний царизм (щоправда, більшовики не додумалися сказати, що саме російський народ більше за всіх постраждав від самодержавства). Коли після 1991 р. довелося сказати про нищення неросійських народів, депортації, утиски, русифікацію, то з'ясувалося, що російський народ знову не може відповідати — у всьому винні комуністи, від яких більше за всіх, звичайно ж, постраждали росіяни. І навіть коли постало питання про відповідальність за першу чеченську війну 1994–1996 рр., було заявлено, що в усьому винні єльцинські демократи.
Така гротесковість ситуації здивувала й деяких російських інтелектуалів:
Тезу про «державотворчі функції» російського народу сьогодні прийнято практично всіма політичними течіями і, зокрема, утверджується всім пафосом маніфесту, що розглядається,*(«Манифест демократов-государственников» — спроба окремих російських політиків та громадських діячів об'єднати демократію з російським шовінізмом. — Авт.) який одначе приписує всі біди Росії згубному впливові абстрактних руйнівників, названих більшовиками. Але, скажіть заради Бога, хіба не повинен «державотворчий народ» хоча б якось відповідати перед самим собою за ту державу, котру він «утворює»?[6]
У російській свідомості існує своєрідний страх перед каяттям, перед визначенням своєї вини, що взагалі-то дивно для народу, котрий вважає себе християнським. Натомість дуже розвинений рефлекс звинувачення інших, які дуже рідко сприймаються як рівні з росіянами у своїх почуттях, переживаннях і стражданнях. Над усе це проявилося в останніх виступах Олександра Солженіцина, де глибоке співчуття і співпереживання з росіянами поєднуються з абсолютно глухою байдужістю до внутрішнього духовного світу неросіян, до їхнього болю, що сприймається письменником як щось за визначенням несуттєве і не гідне уваги. Ідея Ф. М. Достоєвського «про всесвітню чуйність» росіян на цьому тлі все більше справляє враження звичайної пропагандистської ідеологеми, покликаної приховати принциповий російський етноцентризм, що й пов'язаний з нездатністю до каяття, особливо перед «чужими».