Депом полонених відав усе ще Фронто, підвищений тепер до рангу полковника. Він особисто прийшов проводити Йосифа. Він терпіти не міг юдеїв, але знав, що цьому Йосифові доручено писати книгу про війну, і він хотів у цій книзі виглядати доброю фігурою. Він пояснював, як трудно завідувати таким великим депом. Ярмарок рабів безнадійно застопорився. Скільки треба годувати цю погань, доки вона стане схожа на людей? Вони нужденні, його любі діточки, сама шкіра та кістки, багато з них заражені. Тільки за останній тиждень одинадцять тисяч із них померло. Багато з них самі, зрештою, винні в тому. Наші леґіонери добродушні, схильні пожартувати, вони часто пропонують полоненим свинину зі свого власного пайка. Але, можете повірити, ці люди охочіше подихають, ніж згоджуються їсти свиняче м’ясо.
Полонених, які збройно боролися, Фронто не годує, він їх, звісно, зразу ж велить розпинати. Щодо інших, то він старається знайти їхніх родичів, які могли б заплатити за них викуп. Тих, за кого він не сподівається дістати викуп, він гадає позбутися за півроку, через пару влаштованих на широку ногу аукціонів. Полонених, які майже не мають продажної ціни, старих, слабосилих чоловіків, старих жінок, коли вони не знають якогось особливого майстерства, він збуде, як матеріал для цькування звірами та гладіаторських ігор.
Помалу, небалакуче, ішов Йосиф поряд із ретельним полковником Фронто. Полонені носили свої таблички з іменами та короткими характеристиками, вони сиділи або лежали тісно скручені, серед смороду, на спеці, вони вже тиждень мали смерть перед очима, вони до останнього зазнали надії та страху, і тепер були украй спустошені.
У відділі, крізь який вони тепер ішли, були виділені для цькування звірами та гладіаторських ігор.
— Докторе Йосифе, — крикнув йому один жалібно і зраділо; це був старий чоловік, розпатланий, скуйовджений, із сірим обличчям. Йосиф шукав у своїй пам’яті і не впізнавав його.
— Я склодув Алексій, — сказав чоловік.
Як, цей чоловік хоче бути розумним, тямким купцем? Ставним, огрядним Алексієм, не старішим за нього самого?
— Я бачився з вами востаннє на ярмарку в Цезарії, докторе Йосифе, — нагадував йому чоловік. — Ми говорили, що той, хто визнає глузд, має терпіти.
Йосиф повернувся до Фронто:
— Я гадаю, цей чоловік ніколи не належав до заколотників.
— Його передала мені слідча комісія, — знизав плечима Фронто.
— Римське судочинство непогане, — втрутився Алексій скромно, з невеличкою усмішкою, — але тут воно провадиться тим часом трохи сумарно.
— Чолов’яга не лихий, — усміхнувся Фронто, — але до чого б ми дійшли, якби ми перевіряли всі вироки? Це проти настанови. «Краще несправедливість, ніж помилка проти порядку», — говорилося в наказі воєначальника, коли він передавав мені депо.
— Не клопочіться мною, докторе Йосифе, — сказав покірливо Алексій. — Я так укритий нещастям, що ніяка найясніша воля не витримає.
— Я прошу цього чоловіка, — сказав Йосиф і простяг свою табличку.
— Коли хочете, — сказав ввічливо полковник Фронто. — Тепер ви маєте ще шість штук, — констатував він і зробив на табличці свою позначку.
Йосиф провів склодува Алексія у свій намет. Він із ніжністю дбав про виснаженого, сумного чоловіка. Алексій розповів, як він при вступі римлян потяг свого батька в підземелля, щоб урятувати його й себе. Старий Нахум упирався. Якщо він загине в домі у Провулку мироробів, тоді є невеличка надія, що хтось його знайде та поховає. А як помре він у підземеллі, тоді лишиться він там непохований, не буде над ним землі, і його обличчя при воскресінні загубиться. Зрештою він, умовляючи та силуючи, провів старого в підземелля, їхній факел скоро погас, і вони загубили один одного. Його самого через якийсь час вистежили два солдати. Вони, лоскочучи його мечами, випитували його, де він сховав своє добро, і він мусив показати їм якусь дещицю. Гадаючи, що він має багато більше, вони залишили його при собі і не послали в депо. Обидва були веселі, уважливі хлопці, і насамперед із двома солдатами можна говорити, а з депо, з римською армією говорити не можна. Він мусив розповідати їм жарти. Коли жарти їм не подобалися, тоді вони прив’язували його за руки та ноги до деревини, животом униз, і розгойдували. Це було неприємно. Але зазвичай його жарти їм подобалися. Обидва солдати не були з найгірших, можна було їх терпіти. Більше, ніж тиждень тягали вони його з собою, змушували показувати іншим різні кунсштюки, розповідати свої жарти. Юдейський акцент його латині забавляв їхніх товаришів. Вони прийшли нарешті до думки, що він схильний бути швейцаром, і хотіли тримати його при собі доти, доки зможуть продати його як швейцара. Це було непогано. Це було краще, ніж закінчити свої дні десь на єгипетському руднику або сирійській арені. Але потім обидва його хазяїни спустилися вдруге в підземелля, не повернулися більше звідти, а їхні товариші по намету передали його в депо.