Він просить Береніку до себе. Сподівається, що покінчить справу за перші п’ять хвилин. У передпокої, чекаючи на неї, він вирішує ще раз ставитися до всього якомога легше, як до речі, що сама собою розуміється.
Але от Береніка тут, вона радісна та водночас серйозна, її велика смілива голова схиляється довірливо до нього, її тьмяний голос говорить до нього, і йому враз здається його намір неможливим. Як повинен він поставити цій жінці таку незграбну вимогу? Він набирається смілого духу, не треба тільки довго готуватися, він повинен зважитися враз; це так, як затримують довго дихання, щоб рішуче кинутися в дуже холодну воду.
— Тріумф, — каже він, і його голос виходить розмірно вільно, він не повинен відкашлюватися, — тріумф остаточно тепер призначено через десять днів. Я побачу тебе в ложі, Нікіон?
Це, власне, пройшло досить гладенько, він тільки говорив перед собою, не дивлячись на неї, і тепер її не бачить.
Береніка блідне. Це добре, що вона сидить, бо інакше вона впала б. Цей чоловік зрубав гай біля Текоа, потім узяв її силою, потім допустив, що храм згорів. І вона, вона тоді не казала «ні», вона завжди казала «так», вона все проковтнула, вона не пішла від цього чоловіка, вона терпіла його широке мужицьке лице, його брутальність, його дитяче примхливу жорстокість, його дрібні зуби. Вона вдихала запах крові, запах пожежі, вона відмовилася від пустелі, від голосу свого Бога. І от цей чоловік пропонує їй дивитися з Ложі його тріумф над Ягве. Власне, він діє послідовно, і для римлян це може бути пікантним додатком до його тріумфу, коли вона, макавейська княгиня, коханка переможця, дивитиметься разом із ними. Але вона не дивитиметься. Це можна було б витримати, щоб іти в тріумфальному поході, в кайданах, між полоненими. Але добровільно сидіти в ложі переможця, додавати соусу до його печені, ні, ні.
— Дякую тобі, — каже вона; її голос тихий, але тепер дуже хрипкий. — В день тріумфу я не буду більше в Римі. Я поїду до свого брата.
Він бачить це, бачить, що вразив жінку в серце.
Він не хотів цього. Він не хотів нічого з того, що заподіяв їй. Але завжди він перебирає міри. От і тепер. Його батько штовхнув на це, а він проти того не опирався. Вона з такої легкої, ніжної матерії, а він сам такий твердий і грубий, і завжди дізнається про це занадто пізно. Як міг він вимагати, щоб вона дивилася на цей дурний тріумф? Він сам відмовиться від тріумфу, він захворіє. Він запинається, занадто поспішає. Але він говорить у порожнечу, вона вже вийшла, вона зникла.
Його обличчя перекошується в дикому шаленстві. Зі свого дрібнозубого рота він виригає солдатські прокляття проти жінки, проти її ненатуральної східної манірності. Чому вона не може дивитися на тріумф? Хіба інші, германські княгині, наприклад, не дивилися на тріумфи, у яких вели в кайданах їхніх власних синів, братів, племінників? Він не повинен був датися спантеличити себе, він повинен був поводитися з нею як мужчина. Це не трудно — приписати їй нелояльність, якийсь бунтівничий вчинок, оповістити її полоненою, провести її саму в тріумфальному поході, в кайданах, і потім, до останку принижену, підняти з бруду, м’яко, сильно, з добротою, як личить мужчині. Тоді знатиме вона нарешті своє місце, ця гордовита.
Але ще доки це думав, він знав, що були це дитячі фантазії. Вона ж не була варваркою, вона не була, як та німецька варварська княгиня Зегест, вона була справжня цариця, сповнена прадавньою східною величністю та мудрістю. Вся його лють обернулася проти нього самого. Рим, тріумф були йому зіпсовані. На Сході життя, а тут все нужденне і закаляне. Капітолій лайно, якщо порівняти з храмом Ягве, а він, такий от, як він є, спалив цей храм, і жінку, яка тричі віддавала йому себе, тричі прогнав своєю римською брутальністю, і цього разу назавжди.
Другого дня з’явився Йосиф привітати принца. Тит зустрів його з тією жвавою, холодно сяючою ввічливістю, яку Йосиф ненавидів. Цей тріумф, жартував він, завдає більше роботи, ніж увесь похід. Він хотів його мати позаду, хотів бути нарешті в своєму місті, і через дурний звичай він мусить ждати тепер до дня святкового походу. Хіба ж це не лихо? Не мати змоги подивитися виставу Деметрія Лібана в театрі Марцелла. Він сказав Йосифові вважати при репетиціях на те, щоб, передаючи юдейські справи, не зробили помилки.