— Гарне небо над цією країною, — сказав Симон, — але яке воно бліде проти неба нашої Галилеї. Це добре, що я маю над собою блакитне небо у цей день, коли йду вмирати.
— Не знаю, куди я йду, — сказав Йоанн, — але вірю, що вони залишать мені життя.
— Це для мене велика втіха, мій Йоанне, — сказав Симон, — що вони залишать тобі життя. Бо ця війна ще не закінчилася. Як це дивно, що я колись мав намір тебе згубити. Хоч як погано це тепер виглядає, але добре було, що ми провадили цю війну. Вона ще не закінчилася, і ті, хто після нас, навчилися з неї. О, мій брате Йоанне, вони мене бичуватимуть і вони приведуть мене до місця, де слина та гнила ріпа їхньої черні влучатимуть у мене, і вони гидотним способом уб’ють мене. Проте добре, що ми провадили цю війну. Тільки шкода мені, що мій труп лежатиме нужденно, непохований.
І позаяк Йоанн із Гісхали мовчав, він сказав через якийсь час:
— Ти знаєш, Йоанне, ми повинні були підкоп прокласти правіше. Тоді ми зруйнували б башту, і що б тоді вони мали робити?
Йоанн із Гісхали був згодливий чоловік, але в тактичних питаннях не знав ніякого жарту і ніяких поступок. Він знав, що правильно зробив із цим підкопом. Але він має жити, а Симон має вмерти, і він присилував себе і сказав:
— Так, мій Симоне, ми повинні були прокласти цей підкоп правіше. Ті, хто після нас, робитимуть це краще.
— Якби ми тільки вчасно об’єдналися, мій Йоанне, — сказав Симон, — ми б упоралися з ними. Я бачив тепер їхнього Тита зблизька. Добрий хлопець, але ніякий полководець.
Йосиф бачив, як обидва підходили, проходили. Вони йшли помалу, він бачив їх досить довго, він бачив сяйво навкруг Симона, як свого часу при зустрічі в храмі. І тепер він не міг уже тримати себе в узді. Хотів задержати голос у горлі, але не міг, голос виривався, це був зойк, розпачливий, пригноблений, страшний, і Йосифів сусід, який тільки що кричав, як і інші: «Собаки, собачі сини!» — урвав посеред слова, злякався, зблід. Йосиф невідривно дивився на обох полонених, боявся, щоб вони не поглянули на нього. Він був сміливий чоловік, відповідав за свої вчинки, але коли вони поглянуть, він помре від сорому та приниження. Його давило, його душило, що він був єдиний юдей, який дивився на це збоку. Він витримав голод і неймовірну спрагу, бичування, різну ганьбу, і часто стояв перед смертю. Але це він не міг витримати, це не міг витримати ніхто. Це над людські сили, це жорстокіша кара, ніж він заслужив.
Ті два тепер зовсім близько.
Він заснує синагогу. Все, що він має, і прибутки від своєї книги витратить на будівництво, це має бути така синагога, якої Рим ніколи не бачив. Святі сувої з Єрусалима покладе у кіот. Але вони не приймуть його синагоги. Вони брали обітовані дарунки від необрізаних, але від нього не візьмуть, і вони зроблять по правді.
Тепер обидва — прямо перед ним. Вони його не бачать. Він встає. Вони не можуть його чути серед дикого крику навкруги, але він розкриває рот і кричить, що він із ними на їхньому шляху. Палко, як ніколи у своєму житті, рветься з нього крик, він гукає до них: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». І раптом, немов вони почули Його, в поході полонених починають кричати, спочатку деякі, потім більше й більше, потім усі: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». Коли перші почали, глядачі сміялися, передражнювали їх ослиним криком: «Яг, Яг». Але потім вони затихли, і багатьох почав брати сумнів, чи справді це осел, до якого кричать юдеї.
Йосиф, коли почув клич знизу, став спокійніший. Певно, в усіх синагогах юдейства чути тепер: «Слухай, Ізраїлю». Чи він зрікався коли цього? Ніколи цього не зрікався. Щоб усе пізнати — тільки для того робив він те, що робив. Він писатиме свою книгу, писатиме її з побожним почуттям, Ягве буде з ним. Її осудять і римляни, і юдеї. Це триватиме довго, доки її зрозуміють, але буде час, що зрозуміють.
Але хто це красується за обома юдейськими ватажками, пишно вдягнений у славнозвісний священний убір, що складається з восьми частин? Первосвященик, плебей, Фанія, будівельний робітник. Він іде, сухий, тупо дивлячись перед собою зі зверненими всередину очима, пригнічений та одержимий. Сенатор Марулл бачить його. Справді, не буде ніякої різниці, чи матиме він невільником Фанію, чи Йоанна із Гісхали. У Йоанна інтелігентніший вигляд, із ним можна буде провадити цікаві розмови, зате пікантніше мати швейцаром первосвященика.