Там, на почесних канапах, розмовляли голосно, безтурботно. Обидві пишні синагоги у центрі Риму згоріли, тим часом, як три великі молитовні тут, на правому березі Тибра, залишилися неушкоджені. Це, звісно, прикро й боляче, що обидва божі доми згоріли, та проте президент релігійної громади з правого берега трохи й радувався. П’ять юдейських громад у Римі мали кожна свого власного президента, і між ними відбувалося гостре змагання, насамперед між дуже замкнутою Фелійською синагогою та численною, але зовсім не добірною Агріппінською громадою Кая. Батько Кая, дуже старий Аарон, найперший бурчав беззубо проти гордих дурнів із того берега. Хіба це не закон і старий звичай, щоб синагоги ставляти щоразу на найвищому місці, як от в Єрусалимі храм із висоти панує над містом? Але, розуміється, Юліан Альф, президент Фелійської громади, хотів мати свою синагогу дуже близько від Палатина, коли навіть вона заради того повинна стояти нижче. Це була Богова кара, що він допустив спалити свої доми. Кара найперше за те, що юдеї з того берега купують для себе сіль у римлян, хоч кожен знає, що цю сіль для того, щоб вона мала гарний вигляд, змішують зі свинячим жиром. Так лаяв старий все і вся. Наскільки Йосиф міг зрозуміти із цього досить незв’язного бурчання, воно спрямоване тепер було проти тих, що свої святі гебрейські імена з причини моди та ділових міркувань переінакшували на грецький і латинський кшталт. Його син Кай, що спершу називався Хаїм, усміхався добродушно, вибачливо; власне, діти не повинні були це чути.
Але Клавдій Реґін сміявся, вдаряв старого по плечу, сказав, що він від народження називався Реґін, бо він народився невільником, і так його пан назвав його. Але він, власне, мусив називатися Мелек, так іноді кликала його мати, і він аж нічого не має проти того, коли й старий називатиме його Мелеком.
Коричнево-жовтий Юст тим часом наче обмацував Йосифа. Йосиф відчував увесь час, що за ним стежать. Він мав таке враження, що цей Юст внутрішньо глузує з нього, з його розмови, з того, як він вимовляє слова, з його Єрусалимського звичаю їсти, як він, наприклад, великим і третім пальцями всував у рот зубочистку зі сандалового дерева. Тепер цей Юст безпосередньо спитав його, і в його запитанні так заклято звучала вищість жителя світового міста:
— Ви тут у політичних справах, мій пане й докторе Йосифе бен-Маттіасе?
І тут Йосиф не міг стриматися, він мусив дати відчути цьому глузливому молодому римлянинові, що він є справді щось велике та важливе, тому й послали його сюди, і він розповів про справу своїх трьох невинних. Він запалився, говорив трохи занадто патетично, як для слуху цього скептичного римського товариства; проте стало тихо в обох половинах кімнати, на почесних канапах і за великим столом всі слухали красномовного, захопленого собою і своєю справою молодого чоловіка. Йосиф добре помічав, як мрійливо поглядала на нього Ірена, як сердився його колега Юст, як сам Клавдій Реґін прихильно усміхався. Це окриляло його, його слова стали значніші, його віра в своє послання гарячіша, його мова стала загарливіша. Він говорив, доки старий не спинив його обурено: в суботу не можна розмовляти про справи. Йосиф ураз замовк, смиренно наляканий. Але внутрішньо він був задоволений, відчував, що його промова мала вплив.
Нарешті, трапеза закінчилася, Кай проказав довгу застольну молитву, всі вийшли, залишилися тільки серйозні чоловіки. Тепер Кай запросив і Йосифа й Юста на почесні канапи. Невкладистий змішувальний апарат перенесли на стіл. Зняли, коли вийшов строгий старий, приписані звичаєм головні накриття, й зітхнули вільно.
Отже, четверо чоловіків лежали й сиділи вкупі за вином, цукерками й фруктами, ситі, задоволені, налаштовані на розмову. Приміщення освітлювалося приємним жовтуватим світлом, завіса була піднята високо, з темного двору віяло ласкавою прохолодою. Обидва старші пани говорили з Йосифом про Юдею, розпитували його. Кай був, на жаль, тільки один раз в Юдеї, ще молодим чоловіком, давно вже; він разом із сотнею тисяч інших прочан приніс своє жертовне ягня на свято Пасхи до храму. Він багато бачив після того, тріумфальні походи, пишні вистави на арені, у Великому цирку, але вигляд біло-золотого храму в Єрусалимі й ентузіастичних сотень тисяч, що переповнювали грандіозне приміщення, лишається найвеличнішим із того, що він бачив за своє життя. Всі вони тут, у Римі, прив’язані до старої батьківщини. Хіба вони не мають своєї власної прочанської синагоги в Єрусалимі? Хіба не надсилають туди храмові податки та подарунки? Хіба вони не заощаджують свої гроші, щоб їхні трупи після смерті послали до Юдеї та поховали в старій землі? Але панове в Єрусалимі роблять так, щоб викликати огиду до цієї старої батьківщини. Чому, будь я проклятий, ви не вживаєтеся з римським урядом? Можна ладити миром із цезарськими чиновниками, це терпимі люди, ми це добре знаємо з власного досвіду. Але ні, ви в Юдеї завжди мусите виявляти свою впертість, затятість у вас у крові, й одного прекрасного дня горщик буде розбитий. Вам треба солодких ріжків чи що? — переклав він свої слова арамейською мовою, сміючись, але по-суті дуже серйозно.