Бо тоді він ще не знав, що жде його за тими тихими білими стінами.
Рапорти, козиряння, запобіглива метушнява. Зв’язок налагоджено. Телефоністи й радисти на місцях. Черговий по батальйону, чимось схожий зовні на капітана Сухорукова лейтенант, доповів обстановку. Звісно ж, з’явився всюдисущий старшина, великий годувальник і догоджальник начальства, металися сержанти, єфрейтори, рядові. Капітан показав Шульзі його кімнату. В цьому зовні типово сільському німецькому домі всередині все було міське: меблі, килими, люстри, посуд. Майора вже чекала ванна з гарячою водою. В домі була електрика. З того боку, де, мабуть, містилася кухня, линули запаморочливі пахощі.
Нічого цього Шульга не згадуватиме. Він згадає себе за столом поруч з білявою грудастою видрою, масивний стіл темного дерева, масивні стільці, широкий, на всю стіну, в тяжкому різьбленні буфет, скляні розсувні двері, кришталева люстра над столом, сліпучо–біла скатертина, коштовні келихи, дорогий посуд. Капітан сидів навпроти, біля нього вільний стілець, старша сестра ще не з’являлася, чи то чепурилася занадто, чи вагалася, чи просто барилася за жіночою звичкою примушувати чоловіків ждати й нетерпеливитися.
— Ми будемо ждати твою сестру чи вип’ємо? — спитав капітан Сузен.
— Ах, наша Ульріка така сором’язлива! — зітхнула та. — Вона ніяк не наважується спуститися до гер офіцірен.
— Тоді доведеться випити, — зробив висновок Сухоруков. — Що п’є наша дама? Коньяк? Майор? Теж коньяк? Ну, а я — за компанію. Після першої гріх закусувати, наллємо ще по одній. Наша дама хоче закусити? Що тобі, Сузі, сардинку, паштет, отієї зеленої зарази? А випити? Хочеш з нами випити? Не відмовляєшся? Взірцева німецька жінка! Дисципліна й порядок. Хвалю!
Сузен пила разом з ними,. їла, щось вицвірінькувала. Вона була в легенькому платтячку, голорука й голонога, вже після першого келиха норовила притиснутися стегном до шорсткого майорового галіфе, але Шульга обачливо тримав її на відстані. Ще не відійшов він душею від того спогаду, що виник у ньому при погляді на зелейі вільхи, ще пробував утопити свій важкий настрій у пекучому трунку, окрім того, якесь передчуття несподівано заволоділо ним і не відступало, а посилювалося з кожним випитим келихом.
— Ти її і в маркітантській крамниці знайшов у цьому платтячку? — спитав він капітана, повівши оком на Сузі.
— Та де! В мундирі, чин чинарьом, ще й сєкіль єфрейторський на рукаві. А тут я їй Наказав витрушуватися з мундира. Нащо нам єфрейтори? В мундирах ми й самі можемо, а в платті — лише жінка. Жінка в платті — це королева. Ти ж королева, Сузі? Ви обидві з твоєю сестрою сьогодні королеви. Старша й молодша.
— Королева? Гер гауптман жартує? Німецьким жінкам таке не може тепер навіть снитися.
— Про що мова, наша королево! — закричав капітан. — Німецька, турецька, совєцька жінка — хіба не однаково? Жінка стоїть над війнами, над державами, над світами, бо вона жінка, І цим все сказано!
— А що скаже вам маршал Сталін? — засміялася німкеня.
— Нашого маршала не чіпай. А нам краще знову випити. Майоре, ти як? Порядок у танкових військах? З німецькою в тебе як?
— Мене ж ще в спецшколі готували на офіцера. Бальні танці. Як цілувати жінкам руку. Як вестися за столом. Як підтримувати бесіду. Так що не тільки сто шістнадцять основних команд, а й дещо інше.
— З Сузі знайдеш спільну мову?
— Давай без форсажу.
— Все ясно. Сузі, ти як? Ми вип’ємо чи станемо ждати твою сестру?
— Вона вмре від сорому, коли довідається, що такі поважні офіцери її ждуть.
— Тоді треба випити! — рішуче заявив Сухоруков. — Майоре, ти звернув увагу, які келихи в наших королев? Справжній богемський кришталь! А тарілки — натуральний Мейсен! Блакитні мечі. Цвібельмустер. Ножі й виделки — срібло чи нойзільбер, Сузі?
— Як можна — нойзільбер, гер гауптман?! Срібло, чистісіньке срібло! Наше фамільне!
Шульга мовчав і пив. Тепер уже, не розбираючи, — коньяк, ром, шнапс, якусь настойку. Мало їм було їхнього фамільного срібла, кришталів і порцеляни, зазіхнули на наші дерев’яні ложки і глиняні миски! І разом з солдатами послали бухгалтерів. В яку ціну обходиться вбивство однієї людини на війні? Скільки коштує бойова техніка, гарматні набої, кулеметні патрони, вибухівка, сталь, пальне і консервований хліб для мужніх німецьких вояків? А в себе в тилу і на завойованих територіях? Як позбуватися небажаних елементів? Так звані цивілізовані методи — це не що, як химери, вигадані звироднілими жидо–масонськими демократіями. Тільки судове мито за один смертний вирок німецького земельного суду становить триста марок. Вартість виконання смертного вироку — сто сімдесят вісім марок і вісімнадцять пфенігів. Сплачує родина засудженого. А коли треба знищити п’ять — десять мільйонів неповноцінних юберменшів, євреїв, циган, поляків, українців, руських? Хто сплачуватиме видатки? І коли на заводах Мессершмітга остарбайтеру платять п’ять. марок на місяць, то смерть нездатних до роботи остеменшів слід скалькулювати в такий спосіб, щоб вона була дешевшою за п’ять марок. Так виникнув Освенцім, цей понурий прообраз царства мертвих речей на Землі.
Капітан Сухоруков, звісно ж, не знав, що танк Шульги був серед тих перших машин третьої танкової армії, які відкрили для себе і для світу існування пекла на землі, яке звалося: Освенцім. Та й навіщо йому це знати? Капітан насолоджувався життям — от і все. Він насолоджувався тим, що капітан, і тим, що потрапив до престижного автобату, де є змога хапати трофеї поперед трофейних команд, штабістів і генералітету; насолоджувався своєю вищою освітою серед недовчених мугирів (ота фраза про скаліченість вищою освітою — то для форсу, камуфляж, димова завіса для заздрісників), насолоджувався навіть своєю вгодованістю, пещеною, мовби інтендантською плоттю, яка возносила його над масою вічно голодних, виснажених до краю солдатів і молодших офіцерів, ніби якогось східного божка, глиняного ідола, мідного боввана. Шульга вже давно звик ділити все довколишнє, мов у шкільній граматиці, на предмети живі й неживі. За цією класифікацією, капітан Сухоруков належав до предметів неживих, призначених до переставляння, пересування, переміщення. Як танковий маршал Рибалко перед кожною черговою операцією для більшої наочності ставив перед своїми командирами ящик з піском і маніпулював у ньому, довільно переставляючи танкові корпуси, дивізії, полки, так і він, ще будучи лейтенантом, а тоді капітаном, майором, пересував, мов неживі предмети, людей, окремі танки, танкові роти, батальйони. І ось тепер, п’яніючи й дедалі тяжче, безпричинно і нез’ясовано ненавидячи цього капітана з пещеною інтендантською плоттю і з усіма його вищими–перевищими освітами, Шульга хотів уже не просто пересунути кудись Сухорукова, а запхати, заховати, прибрати з–перед очей, усунути геть. Страшне відчуття, яке народжується в твоїй душі, коли виходиш живим з безнадійного смертельного бою, коли гориш в танку, але не згораєш, коли тече з тебе кров, але не витікає, коли вже немає надії добратися до берега життя, але ти все ж добираєшся, і ось тоді чорним спалахом проноситься думка, а може, й не думка, а щось ніби таємничий імпульс, вже й не людське, а ніби машинне, жорстоке, мстиве: тільки ти справді живий, а всі решта предмети.
Від напівп’яних напівроздумів Шульгу врятував голос Сухорукова.
— Рекомендую, — подав він майорові довгасту мілку тарілочку. — Оселедчик без шкірки. Виключно для вищих чинів. Суто. німецька вигадка: здирати шкіру навіть з оселедців!
— Цей винахід вони перенесли й на людей, — пограв жовнами Шульга. — Не стану я їсти цього голого оселедця!
— А як щодо голенької Сузі?
— Де ти її викопав, капітане? Типова гарнізонна курва!
— Ти жонатий, майоре? — спитав Сухоруков, підкладаючи кілька ніжних шматочків на тарілку Сузен і змовницьки переморгуючись з німкенею.
— Не мав часу на одруження. Виконував священний обов’язок. Тепер час може знайтися, але…
— Любов? Любов прийде, як морський приплив. Закон природи.
— Я підлягаю іншим законам.
— Всі так кажуть, поки їх не загнуздали. Тобі треба добряче струснутися. Жонаті це знають, їм не треба пояснювати. Ось сьогодні ми й влаштуємо таке собі невеличке збовтування… Сузі, налий майорові!