Повернення з непам’яті було тяжке, болісне і мало не на грані містики: чи справді вмер Андруша Супрун і чи справді його закопали в мільйоннолітню українську глину? А Юлія? Чи справді бачив він її ось тут, на цій темній посеред суцільної степової сріблистості стрічці шосе, в пошарпаному американському «доджі», майже нереальному після стількох повоєнних років, але (майже в обіймах!) між двома аж надто реальними, днома повнометражними офіцерами радянської міліції («Розовые лица, револьвер желт, моя милиция меня бережет»)?
Полковник авіації не міг знехтувати службою аж так, щоб разом із своєю ненаглядною Людою бути присутнім на студентському похороні, але він прислав свій службовий джип, і тепер Люда заявила, що після того, що сталося з Шульгою, вона не може ось так кинути його тут, на холоднечі за містом, а повинна відвезти додому, до гуртожитку, зрештою, куди він сам скаже. Шульга зніяковіло бурмотів, що з ним усе гаразд, що то була миттєва слабість і взагалі з ним таке вперше у житті, але Люда не хотіла слухати, з допомогою своєї подруги, лаборантки кафедри електрогенераторів Регіни Іполитівни, вона майже силоміць допровадила Шульгу до маленької стриблиної машинки, і Шульга тільки розгублено усміхнувся, опинившись на задньому сидінні між двома вродливими молодими жінками, і потай радів, що може за цією зрозумілою для всіх розгубленістю приховати те страшне збентеження, сум’яття, справжню катастрофу, що рвали йому душу відтоді, як він побачив на чорному шосе примарний, ніби з легенд про летючого голландця, «додж» і почув нечутний сонячний сміх Юлії.
Жінки щось говорили. Шульга не чув нічого. Від них розпросторювався теплий дух, змішаний з пахощами дорогих парфумів, Шульга був холодний як крига. Після цвинтарних печалей до жінок могутніми хвилями поверталося життя, їхні молоді лиця знов грали гожістю, палахкотіли рум’янцями, а Шульга відчував, що його обличчя поблідло ще дужче, ніж тоді, в короткій непам’яті, не бачив себе ні тоді, ні тепер, але знав точно, що сидить між цими сповненими життя, прекрасними жінками блідий і холодний, як мрець. Жінкам завжди хочеться чоловічої уваги, що вони вродливіші, то більшої уваги домагаються, так було і тепер, і полковницька жона в дорогому світлому пальті з чорно–бурою лисицею, і безумно вродлива лаборантка, таємнича жінка в каракулевім жакеті загрозливо–таємничих довоєнних років, обидві безмовно домагалися свого права коли й не на цілковите володіння цим упертим чоловіком у доволі зношеній, ще фронтовій офіцерській шинелі, то принаймні на звичайний знак уваги, бодай простої ввічливості.
Ніхто не знає, що діється у твоїй душі, нікому немає до цього ніякого діла: ні вродливим жінкам, ні партії й урядові, ні марксо–ленінському вченню. Всі домагаються тільки свого, виставляючи поперед себе, мов щит, слова свого найвищого пророка й апостола про те, що історія і саме життя — це не що, як тільки діяльність людини, яка здійснює власні наміри. Коли кожному дозволяється здійснювати власні наміри, то чому ж не має такого права він?
— Куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда, зауваживши, що він дивиться не на неї, не на безумно вродливу Регіну Іполитівну, а вперто повертає свою велику голову назад, озираючись, мовби здійснюючи якийсь суто чоловічий обряд. — Чого ти туди дивишся, Шульга? Ти що? Досі не помітив, які біля тебе жінки?
Ох, помітив — не помітив… Коли в тебе вмер найдорожчий товариш і друг і ти зоставив його в холодній українській глині навіки–віків, то мимоволі станеш озиратися туди, де він лежить, і не захочеться дивитися ні вперед, ні по боках, ні в глибини всеперемагаючого вчення… Невже жінки цього не розуміють?
— Ну, куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда. — Знов на кладовище? Коло тебе ми з Регіною Іполитівною, а ти на кладовище? Шульга!
Але він дивився не на кладовище, а на безконечну стрічку темного шосе, яка губилася в сріблястих глибинах степу, і знов, і знов бачив на тій темній смузі стареньку американську машину.
— Сержанте, — не відриваючи погляду від примарливого видива, спитав Шульга водія джипа, — ти не помітив, як повз кладовище проїхав «додж» з двома міліціонерами і жінкою?
— Без понятія, — сказав водій.
— Він же в авіації, — засміялася Люда. — Дивиться тільки на небо…
А Шульга дивився і на небо, і на землю, поєднував їх своїм поглядом і всюди бачив «додж». «Додж» плив у просторі, не віддалявся і не наближався, ніби завис у повітрі, і Шульга виразно бачив тих трьох під брезентовим прихистком, у цьому джипі теж був брезентовий дашок, він лопотів і гудів над головами, морозяне повітря завихрювалося під дашком і різало холодом, як ножами, але в «доджі», мабуть, було затишніше, тим трьом було просто тепло, бо міліцейські офіцери не щулилися в своїх шинельках, а жінка не застібала кожуха, і він розхристався на її повних грудях, все в ній було нарозхрист, найперше ж сміх, такий прекрасний і безмежно–щирий, що передався він і її сусідам, і сміялася вже не сама жінка (Юлія, його Юлія!), а всі троє, офіцери сміялися ще розгонистіше, ніж жінка, і вже ті офіцери були не міліцейські, а він, Шульга, і Андруша Супрун, і Андруша сміявся розкотистіше за всіх, а тоді зненацька протемнів лицем, і на його місці опинився ташкентський капіташа, старий армійський кінь, дублена потилиця, веселий нахаба, якого за мить уже замінив нахаба, скалічений вищою освітою, капітан Сухоруков, з пшеничними вусами, а може, то тільки товстий сніп пшеничної соломи, і болісний спогад курортного Тепліце в Рудних горах, і листи поета Тютчева до його шуряка барона Пфеффеля: «Мой дорогой друг, позвольте мне разделить с Вами некоторые из тех чувств, которые Вы должны испытывать в настоящую минуту и которые встречают, вероятно, мало сочувствия в такой среде, в которой Вы живете…»
А Андруша грав на акордеоні й співав: «Мой нежный друг, часто слезы роняя, я с тоской вспоминаю…»
Шульга випросив у проректора університету дозвіл по працювати в університетській науковій бібліотеці, знайшов там історію Геродота в дореволюційнім перекладі Міщенка і прочитав усе, що Геродот писав про скіфів, бо Юлія народилася в колишній столиці скіфів, а тоді знайшов збірник «Старинное житье» і в ньому листи Федора Івановича Тютчева часів франко–прусської війни 1870 року, і читав про ту далеку війну, ніби про ту, яку пережив сам, і ніби про останню смерть у тій війні, смерть невинної німецької жінки, і про неправду, підступність, підлоти: «Конечно, в это последнее время наблюдались все признаки, сопровождающие роковые катастрофы: дух, ставший плотью, ложь, выдающая себя за истину, и мерзость запустения на месте святе…». Останнє слово надруковане було з літерою «ять»… Власне, яке це мало значення!
Стрибливий джип котився вже міською вулицею, обставленою сірими будинками, які обмежували краєвид, нищили простір, для «доджа» з розсміяною Юлією тут не лишалося місця, і він непомітно відплив у безвість, щез, пропав, може, й навіки.
— Пом’янути ж Андрушу треба, — сказала Люда. — Шульга, куди поїдемо? В мене тут деякий припас є. Мій полковник постарався. Ну, до полковника ж не поїдемо, нащо він вам? Може, до вас, Регіно Іполитівно? Андруша ж у вас бував, знає вашу оселю?
— Трудно сказати, — неголосно промовила красива лаборантка.
Андруша рвався до неї всі роки. «Ех, Шульга, коли б ти тільки знав! — висповідувався він своєму товаришеві після добрячої чарки. — Ти ж бачиш, скільки довкола мене дівчат? Бери, яку хоч! А я все про Регіну та про Регіну. Один раз би поцілувати — і хоч умерти! Один раз, а тоді — все! Ти мене розумієш, Шульга?..» Шульга розумів його, ох, як же добре розумів! А ця загадкова лаборантка? Так і не підпустила до себе Андруші, а на похорон прийшла і плакала разом з усіма дівчатами. Нещирі сльози?