— А чому ж ніхто досі не здогадався? І Никифор Іванович…
— Никифор Іванович це хто?
— Ну, оце ж ви на його місце… Він тут у мене вже третій рік… А завтра…
Вона закусила губу, мовби лякаючись, щоб не сказати зайвого, заквапилася, заметушилася, не знала, на яку ступити, говорила й не говорила:
— Я вже піду, а ви тут влаштовуйтесь… Никифор Іванович скоро буде, ви з ним якось… він тільки переночує… він…
Так званий Никифор Іванович, педантично дотримуючись законів про працю в соціалістичному суспільстві, з’явився рівно за годину по закінченні трудового дня в усіх радянських установах, обтрусився на холодній темній веранді від снігу, який нападав на його прокурорське вбрання (надворі йшов густий сніг), дотрусив рештки снігу в першій кімнаті, мабуть, просто під ноги нещасній вдові, лиш тоді з’явився перед Шульгою, і обом одразу стало тісно в маленькій кімнатці; ще не обмінявшись жодним словом, а тільки креснувши поглядами, схрестивши їх як оголені мечі, вони вже знали один про одного все і зненавиділи один одного до могили.
Найбільше Шульга завжди лякався залежності від будь–кого, і найчастіше випадало так, що саме власною залежністю доводилося платити тоді, коли йому усміхалося щастя. Щоразу, коли Шульга був у розтривоженості, в передчутті великої пригоди і ще більшого захвату, неждано з’являлися друзі–вороги, які ненастирливо, але й невідворотно підштовхували його до самого краю солодкої прірви, а тоді полишали безпорадного, дико щасливого і, зрештою, вкрай зрозпаченого. Друзі–вороги… І незмога вгадати наперед, де й коли і в якому вигляді з’явиться черговий з них, щоб знову, мов блідий диявол, налити в твій келих солодкої отрути. Досі Шульга знав Ташкент, де був капіташа, схожий на в’яленого аральського чабака, тоді маленьке Тепліце з вусатим капітаном Сухоруковим, пухкеньким, як здобний саратовський калач, тепер було це придніпровське залізне місто, де заводів більше, ніж людей, де чавун і сталь пхають межи очі замість хліба, та однаково ж не можуть убити людських сердець, і ось серце в Шульги ожило в тривожному передчутті, і він жде чогось і, може, тому лякається чужих вторгнень і ненавидить кожного, хто замахується на його незалежність саме в ці напружені дні.
На порозі вузенької кімнатки, в якій Шульзі тісно було й самому, стала чорна присадкувата постать, важка, масивна, якась ніби квадратна, і все в ній було навіть не просто чорне, а з кам’яним мертвим полиском, ніби антрацит. Антрацитовий чоловік. Антрацитові очі, і рот, коли розтулився, так само був чорноантрацитовий у глибині.
— Студент? — спитав антрацитовий чоловік, не вітаючись. Тоді побачив шинелю на вішалці, здивувався: — Фронтовик? Офіцер?
— А що? — поцікавився й собі Шульга.
— Ну… коли там лейтенант, то ще нічого… можна й у студенти…
— Майор, — сказав Шульга.
— І чим командував?
— Полком. Танковим.
— Танковий полк — і в студенти? Ну, ну!..
Він скинув антрацитове пальто, зоставшись у антрацитовому костюмі, повісив пальто, ступнув до Шульги, тицьнув антрацитову руку.
— Швед. Прокурор. З обласної прокуратури.
— Шульга, — сказав Шульга. — А ти хто: швед чи прокурор?
—Швед — прізвище. Але не той, що під Полтавою. Я всю
війну капітаном, а такі гаврики, як ти, переді мною навитяжку! Генерали — навитяжку! Старший слідчий військового трибуналу — оцінюєш?
— Які ви гади були, це я добре знаю, — зітхнув Шульга.
— Ну, ну, студент, ти обережно, — розстібаючи пузатого антрацитового портфеля, порадив прокурор. — Про органи не раджу… Краще тищечком та нищечком… Бери приклад з мене… Ось я прокурор, а віддаю рядовому студентові таку кімнаточку в самому центрі! Оцінюєш? Сам знайшов мою хазяйку чи по знайомству?
— По знайомству.
— А до цього де обитав?
— В гуртожитку. Виперли мене, в двадцять чотири години щоб… Помер мій товариш, справляли поминки, ну, надьор вийшов невеличкий, міліція, одне слово, ваші засрані органи…
— Ну, ну, студент… Я ж сказав: тищечком та нищечком… Відмітимо у вузькому колі мій переїзд, вияснимо ситуацію, намітимо перспективу…
Він добував з надр портфеля акуратні пакуночки, викладав їх на стіл, розгортав, вправно розташовував: ковбаса, масло, білий хліб, копчений оселедець, краби.
— Вам що, в прокуратурі сухий пайок видають? — засміявся Шульга.
— Все з гастроному. На власні зароблені. Прощальна вечеря. Тетяно Омелянівно! — гукнув Швед до господині. — Ми нащот солоного огірочка і пари тарілочок… А головне — ваша присутність! Ждемо разом з товаришем студентом!
Слідом за цими словами з портфеля з’явилися під приємне поцокування–перецокування пляшечки: шампанське, коньяк, горілочка. Прокурор знав, на чому тримається надбудова, і добряче подбав про базис.
Прийшла Тетяна Омелянівна, принесла посуд, квашеної капусти, солоних огірків, помідорів, нарізаного апетитними шматками рожевого сала з зубцями часнику й кружалами цибулі, швидко й уміло розклала все на тарілочки, розставила на невеличкому, але, коли треба, такому просторому столику, тоді столик присунули до ліжка, на яке сіли прокурор і хазяйка, а Шульзі дістався єдиний у цьому помешканні стілець, а також роль спостерігача і свідка цієї прощальної вечері і взагалі цього прощання отих двох, що сиділи навпроти, — тілистої української молодиці і антрацитового квадратного чоловіка, — прощання, далебі, не рівнозначного для сторін, одна з яких — прокурор — виривалася на оперативний простір з радістю й полегшенням, друга ж — господиня — переживала те, що вже було неминучим, тяжко страждаючи, майже трагічно.
Почалося з того, що Тетяна Омелянівна спробувала ухилитися від прокурорового частування. Протест наївний і безсилий, але ж протест.
— Ви ж знаєте, що я не люблю оцієї випивки, — спробувала боронитися Тетяна Омелянівна.
— Не любите? — загримів цілими обвалами гірської породи антрацитовий чоловік. — Тетяно Омелянівно, люба ви наша жінко! Та хто ж любить цю гидоту? І хіба п’ємо тому, що любимо? П’ємо, бо вимушені! Бо треба! Студент, скажи! Як там у філософів: категоричний імператив! Ну, ми не станемо мучити вашу ніжну плоть, Тетяно Омелянівно, горілку й коньяк ми з студентом приймемо за всі чоловічі гріхи, а до вас тищечком–нищечком з келихом шампанського! Не заперечуєте? Найблагородніший напій для найблагороднішої з жінок!..
Шульга був тільки спостерігач, безмовний свідок без права голосу і права втручання, ці двоє навпроти мали свої таємниці, які належали тільки їм і не могли належати навіть партії й урядові і самому товаришеві Сталіну, але тепер вони самі зраджували свої таїни, опинившись на тій життєвій грані, де кінчається запал і гра і настає неминучість.
Шульга присьорбував горілку (прокурор, звісно ж, пив тільки коньяк) і якось не спостеріг, коли настав трагічний злам у поведінці Тетяни Омелянівни, здається, вона пила своє шампанське паралельно з прокурорським коньяком і студентською горілкою, і все було гаразд, допоки антрацитовий чоловік не став із своїм єзуїтським «тищечком–нищечком» сікатися до жінки:
— А чому не бачу веселощів, Тетяно Омелянівно?
— Та які ж веселощі, ради Бога!
— Напій, який ви вживаєте, неодмінно пробуджує в жінках веселощі.
— А коли в мені не пробуджує?
— Ні, ні, це не годиться! Повинен пробуджувати!
— Ну, тоді я й зовсім не питиму.
— Не пити не можна, раз ви в нашій компанії.
— Ну, тоді я піду з вашої компанії.
— І піти не можна, раз це прощальна вечеря.
— Тоді що ж мені робити? — розгублено прошепотіла жінка, і Шульга побачив, що вона от–от заплаче, і злякався тих ймовірних жіночих сліз, перед якими завжди почувався безпорадним, а тут був би безпорадним стократно, зважаючи на свою роль, роль стороннього, власне, чужого для цих двох, чиї взаємини для нього зоставалися тим часом тайною та, може, тайною й зостануться назавжди. Все ж він не міг спокійно спостерігати, як у нього перед очима принижують жінку, і спробував передати це прокуророві поглядом з–під брів, круто нахиливши голову в багатозначній загрозливості, виклавши на стіл свої важкі п’ястуки.
Але на антрацитового чоловіка не впливало ніщо.
— Коли вам, Тетяно Омелянівно, невгодна наша компанія, — поплямкав він, — то ви тищечком–нищечком можете звільнити нас від своєї присутності.
Жінка, задихаючись, притиснувши долоні до горла, рвучко підвелася з?за столу і не вийшла, а мовби випала з кімнатки.