Тоді кінець страшної війни, і польові радіостанції розлунювалися вальсами Штрауса, якими раділа знеможена Європа, і американськими джазовими ритмами, ритмами Переможців і залізних провісників машинної ери, але над усім тим радісним гамором і безладом переможців вперто, неподільно, з вождівсько–сталінською твердістю й невідступністю панував у ефірі голос Москви, яка з ранку до вечора передавала не Глінку, не Чайковського, не Рахманінова, не геніальні наспіви Бортнянського, Березовського, Веделя, навіть не ті марші так званих переможців, що їх писали для Сталіна Шостакович, Хачатурян, Ревуцький, а якусь безтурботно–безглузду частівку, щось ніби й народне, а насправді протинародне, дурне, безглузде, примітивне: «Калинка–малинка моя, в саду ягода–малинка моя!..». А голосу його народу мовби й не існувало, і ніхто не чув тоді голосу степів, та й не знати, чи ще колись чутиме… Коли б поруч була Олька, Шульга спробував би розповісти їй, як йому чується той віковічний голос степів: мов голос жінки, ніби саме її, Ольчин, голос. А вона б, як завжди, засоромлено наставила на нього долоні: «Ось не видумуй!» Але Ольки не було, тільки теплий слід на постелі, тільки запах її тіла, тільки її вічний дух…
Він ще не знав, що вже більше ніколи не почує її голосу, не побачить її, не матиме біля себе, а тільки її дух безсмертний, вічний, неперебутній.
Диплом Шульга захистив блискуче, йому знов пропонували йти на наукову роботу, але він уже вирішив стати практиком, хай навіть примітивним інженером, попихачем, який гибітиме в польових експедиціях, зате вже завтра зможе мати біля себе найдорожче на світі: Ольку з її хлопцями, родину, надію, майбуття…
І на війні, і всі ці роки після Перемоги, невідступно думаючи про Юлію з ташкентської ночі, Шульга, може, ще з більшою, сказати б, затятістю думав про дітей, їхніх з Юлією дітей, їхню родину, їхній рід. Він дивився на знайомих, що мали дітей, і тяжко заздрив їхнім клопотам, їхній знесиленості, навіть бідності. Діти об’єднували чоловіка й жінку в щасті, визволяли від настирливої тиранії суспільства, зовні мовби закабалюючи, насправді робили вільними, як богів. А коли ти повертаєшся щовечора в порожнє помешкання, непривітне й холодне, як Арктика, коли тобі турчать в обидва вуха, що найбільше задоволення радянської людини тільки від роботи, від успіхів, від трудових досягнень, коли тебе переслідує вічна тріскотнява радіо, газет, пісних голосів з трибун і жодного слова про задоволення від самого задоволення — і життя пісне, мов шлюб Леніна з Крупською?
Людмила впіймала Шульгу вже на сходах, коли він, намагаючись виприснути з тісного кільця всіх, хто хотів привітати його, як першого серед рівних, рвався вниз по інститутських сходах назовні, на волю, на простір.
— Ми ж обмиємо твій диплом, Шульга? — сірооко чаруючи його, стала перед ним Людмила. — Машина жде. Ресторан замовлено. Будуть усі наші. Регіна вже там.
— Дякую, — сказав Шульга, — і Регіні передай мою велику дяку. Але… Мене там не буде… і ніде не буде.
— Та що з тобою?
— Я вже казав колись тобі.
— Про що ти казав? Я не пам’ятаю.
— Що я повинен вернутися. Рано чи пізно повинен.
— Я цього не знала.
— Ти все знала, але не хотіла зрозуміти.
— Що — я така дурна?
— Пробач, коли я тебе образив. Вся справа в тому, що чоловіки вічно вертаються, готові до цього, а жінки — ніколи. Чоловіки живуть надією навіть тоді, коли, здавалось би, запановує цілковитий відчай.
— Що ж тоді лишається для цих ідіотів чоловіків?
— Лишається впертість. Національна риса українців.
— Отже, ти знов на щось надієшся і знову ждеш і не хочеш помічати того, що біля тебе?
— Людо! — він по–дружньому ледь обійняв, а може, просто вдав, ніби обіймає її за плечі. — Не треба ускладнювати життя.
— Та яка ідіотка хотіла б його ускладнювати! — майже розпачливо вигукнула Людмила. — Ти хоч знаєш про те, що кожна жінка, побачивши отакого витесаного з каменю Шульгу, хотіла б спростити наше паскудне життя знаєш до чого? Хоч не до постелі, не до обіймів, щоб у тобі тріщали всі кістки, не до поцілунку, від якого западається під тобою земля, то бодай до ледь відчутного доторку, дотику, до отого, хай би побрали його всі чорти, тангенціального приторку, чи як там його ще назвати! Ну, Шульга! Машина з сержантом жде нас. Ми ідемо чи не ідемо?
Шульга, не відповідаючи, попровадив її вниз сходами, вивів з приміщення інституту, вони опинилися перед святковим натовпом, який ждав радісних жертв (натовпи завжди ждуть чи то радісних, чи то трагічних, чи навіть і смертних жертв, на те вони й натовпи), щедро зготувавши для них відповідні слова, вигуки, захвати, букети троянд, гладіолусів, лілій, на захоплення й квіти Шульга не сподівався, бо вже цілий тиждень не міг вловити Ольки, а коли б вона й знала про цей день, то посоромилася б прийти сюди, тому він досить вільно почувався, вийшовши з інституту, нічого не обіцяв Людмилі, але й не відтручував її, вони вийшли разом і йшли далі разом, Людмилу десь ждала прислана її полковником машина з вірним сержантом, Шульгу не ждав ніхто, не ждало ніщо, та несподівано з того привітального натовпу назустріч Шульзі і йото розкішній супутниці непомітно, скромно, майже сором’язливо виникли дві жіночі постаті, вони не намагалися перепинити путь Шульзі, не пхалися нахабно межи очі, трималися осторонь, мало не до самознищення, та в тій їхній стриманості прочитувалася велика природна гідність людська, перед якою все маліє і мізерніє, а ще було щось тривожне. Це були не просто жінки, а вісниці лиха. Шульга став. Людмила здивовано озирнулася на нього.
— Що з тобою?
— Обмивання диплома не відбудеться. Пробач і прощай, — сказав він.
— Та що з тобою, Шульга?
Але він уже і забув про неї і ступив назустріч тим двом жінкам. Молодшу Шульга впізнав одразу. Маслакувата Тося (а може, Тася або Туся), яку Олька брала з собою, коли вони ходили на фільм «Кавалер Золотої Зірки». Відтоді він Тосі (Тасі чи Tyci) більше не бачив, але впізнав одразу. Вона теж впізнала його, точно вихопила поглядом з строкатої святкової юрби і сказала своїй супутниці:
— Осьде він.
Тепер Шульга переніс свою увагу на другу жінку, вона була, може, вдвічі старша за Тосю і була… Ні, не схожа на Ольку, не нагадувала її бодай віддалено ні лицем, ні постаттю, ні манерою триматися, та все ж було в ній щось спільне з Олькою, і Шульга підсвідомо відчув, що перед ним тітка Килина, про яку стільки чув, але якої ніколи не бачив і в існування якої, коли казати правду, не дуже й вірив, переконавшись з часом, що Ольці з її сором’язливістю потрібен своєрідний щит для самооборони, а таким щитом саме й могла слугувати грізна в своїй непідкупній цноті жива чи вигадана тітка Килина.
— Ви тітка Килина, — не питаючись, а, власне, стверджуючи, сказав Шульга.
— Оце ж я вашу лічность зразу признала, бо як на карточці, — Одьчиним голосом озвалася тітка Килина. — Це ж ви Шульга, значить?
— Шульга.
— З Олькою нещастя, — без передмов сказала тітка Килина.
Вона могла б і не казати. Шульга знав і так.
…Її смерть переслідуватиме його аж до Кам’янки на Дніпрі. Кам’янка — на лівому березі, на правому — Нікополь і далі — Покровське. З Кам’янки — Юлія, з Покровського — Олька. Мов дві неповторні перлини, нанизані на вічну нить Дніпра–Борисфену.
Шульга опинився в Кам’янці через два роки після страшної вісті про Ольку. Два роки горілки, меланхолії, проклять і зневіри. В управлінні експлуатації електромереж раділи, маючи такого тупого попихача. Його ганяли по степах, як Сидорову козу. А він ладен був хоч чортові на роги, аби лиш не сидіти в місті, де все нагадувало про найвище щастя і найбільше нещастя, Тепер Шульга, як його колишній підкомавдний капітан Сухорукое, теж був обтяжений (а може, й скалічений?) вищою освітою і достоту знав, що ніколи не слід озиратися. Все наше горе за нашими плечима. Не озирайся! Не озирайся! Орфей через це втратив Евридику — і це, здається, найбільша трагедія любові усіх часів.
Одначе, коли в управлінні стали шукати охочого поїхати на пуск Кам’янської зрошувальної системи, Шульга зголосився найпершим, без вагань і сумнівів. Бо Кам’янка — це Юлія. Чому він досі не кинувся туди, не спробував знайти боДай слід від неї, ледь помітний знак, натяк, приховану печать на землі і вічний голос небес: ось вона, тут вона, тут вона впала, до землі припала…