— Чим ото літати до Львова, повіз би я вас, Романе Даниловичу, з Юлією Никонівною до своєї тещі в Чорнобиль на свіженького судачка, — сказав Микола.
— Втрачено зв’язок з сімсот другим бортом, — Шульга не чув Миколиних слів, здається, й не говорив до нього, а просто думав уголос.
— У міністерство? Чи ще трохи пождемо? — Микола вмів миттєво перейматися настроєм і тривогою свого шефа.
— Давай у міністерство. Може, звідти щось вдасться видзвонити…
Секретарка зустріла Шульгу налякано–розширеними очима.
— Міністр питав вас… Просив, щоб негайно…
Енергетика вся на нервах: аврали, зриви з паливом, порушення графіків, частотність, нестача енергії — погано, нічні надлишки — ще гірше, крім оперативок у міністра, засідань колегії, селекторних перекличок, нарад за квадратним столом, ще неодмінне доктринування (цінні вказівки!) міністром своїх заступників за обідом у їдальні Ради Міністрів на вулиці Кірова (всі керівні вказівки краще засвоюються в процесі споживання калорійної їжі), але сьогодні Шульга на обіді не був, отже, не одержав чергової порції цінних вказівок, може, тому й кликав його міністр. Прізвище в їхнього міністра було типово українське — Макушенко, сам він вважав, що походить воно від слова «мак», а міністерські дотепники виводили його від слова «макуха», прозоро натякаючи, як багато в їхнього високого начальника спільного з цим побічним продуктом олійного виробництва.
— Сідай, Шульга, — сказав міністр якимсь сірим, як макуха, голосом. — Я тебе шукаю.
— Я ж проводжав гостей.
— Хомухіна ти проводжав, — уточнив міністр.
— Ну, так.
(А душа кричала: не Хомухіна, а Юлію, її, її, і тільки її ти проводжав, і більше нікого, бо ніхто тебе більше не цікавить, ніхто не потрібен, ніхто й ніщо, хай навіть згине весь світ, аби тільки була вона, нині, і прісно, і вовіки…).
— У сорочці ти народився, Шульга, — ще сірішим голосом сказав міністр, — у сорочці, от що я тобі скажу… Мені подзвонили зі Львова: Хомухін розбився…
— Роз… — Шульга не міг вимовити цього страшного слова. — Де? Як? Що?
Він не тямив, які слова кидає в обличчя міністрові, підхопившись із стільця, підбіг до міністра майже впритул, ладен був вчепитися йому в сіре, байдуже обличчя, м’яти, місити його, кришити, як макуху, домагатися правди, жахливої правди, ні, примусити його, щоб він сказав, що то неправда, що він пожартував, просто хотів налякати Шульгу.
— Розбився літак, — так само сіро повідомив міністр. — Заходами на посадку. Там ці наші Ан–24 весь час б’ються. Чи посадочна смуга якась не така, чи з диспетчерською службою щось… З обкому подзвонили, що створюють комісію для розслідування… Нашої вини тут ніякої… Для цього я тебе й запросив… Ти ж і сам повинен був летіти, та Хомухін закомизився: хай колега Шульга лишається на місці і вирішує проблеми… Ось тобі й проблеми… Ну, в сорочці, значить, ти народився… Ти мене чуєш, Шульга?
Шульга не чув, не слухав, не розумів, дика розпука роздирала йому груди, відчай, безсилля, безвихідь, що робити, куди подітися, хоч головою об стіну, хоч біжи світ за очі, хоч самовбийся, заточуючись, спотикаючись, мало не падаючи, наосліп посунув він по кабінету, натикався на стільці, на столи, на стіни, двері, вікна, безпорадно бився в цьому ворожому замкненому просторі, мов великий незграбний птах, що залетів сюди не знати як і не може знайти виходу, нарешті він знову опинився біля сірого чоловіка, біля урядових телефонів, селекторів, символів всемогутньої влади, яка виявилася такою нікчемною перед лицем смерті, вхопив міністра за плечі, потряс його, прошепотів:
— Хомухін розбився… Хто розбився? Хто?
— Всі, — прикрив повіками очі міністр. — В тому–то й справа, що всі… і пасажири, і екіпаж… Там якась яма… літаки не сідають, а падають і — вщент… Та ще й загорівся… Грандіозний скандал… Москва скаже, чому не спецрейс… А спецрейс що? До речі, я не радив Хомухіну летіти. Осінь, тумани, краще поїздом… Але він уперся, як осел. Ти ж знаєш, Шульга, який осел цей Хомухін… Та ще ця дамочка… Ти її в Чорнобилі радіацією зарядив, чи що. По–моєму, це вона: тільки літаком! Поїзд їй не до смаку, повільно йде, зупиняється коло кожного стовпа… Ти, Шульга, не береш у відрядження жінок і правильно робиш…
— Мені треба було бути там… в тому літаку, — глухо промовив Шульга.
— Ти що? — здивувався міністр. — В тебе були особливі контакти з Хомухіним?
Шульга мовчки пішов до дверей. Вже звідти обізвався до міністра:
— Мені треба було бути в тому літаку. Там! І тільки там! І коли справді на землі буде колись Страшний суд, то я волію опинитися в тому літаку Ан–24, що розбився сьогодні у Львові!
— Що з тобою, Шульга? — занепокоєно поплямкав тонкими губами міністр. — Може, дати тобі позачергову відпустку? Поїдеш на Кубу в Варадеро, або, коли хочеш, до Кардових Вар у «Брістоль», або на Балатон до мадярок, чи на Золоті піски у Варну, а то й до Дубровника…
— Мені треба було бути в тому літаку! — вперто повторив Шульга.
— Так переживаєш за Хомухіна? Думаєш, Москва нам не простить? Про людське око трохи покривляться, а тоді й забудуть. Він там їм усім осточортів!
Шульга не слухав, не чув, не відповідав. Мовчки вийшов, не знав, куди йти, що робити, куди подіти себе. Юлія, Юлія, алілуя… Ще одне щастя і ще одна смерть,. знов загибель… Чому? За віщо? Жінки його долі з’являлися на обрії життя несподівано й негадано і так само несподівано зникали, бо він чи то не владен, чи неспроможен був їх затримати, не відстоював, не боровся за них, не боровся і не виборював у суворої долі, а тому щоразу втрачав, хоч і знав, які болісні й тяжкі ті втрати, які невідшкодовні й трагічні. Дбав про власне задоволення, про власний спокій, захищав себе, а слід було захищати їх, відстоювати, битися, розпанахувати душу, лягати трупом!
Чого не бережеш, те втрачаєш. Назавжди. Навіки. Не вони спровинені перед ним, а він перед ними.
Винний і проклятий!
ПРИГОДА ОСТАННЯ
ВІЗАНТІЯ
Коли ж душа не пізнала себе і того, що вона причетна до вищої гідності і поставлена вільною, то рабськи служить тілу і втрачає свою свободу. І її велике око природа вкриває полудою, і воно вже не світить.
Що всіх нас рятує, то це затаєне життя, що має мало спільного з щоденним і астрономічним, прихований могутній потік, який вберігає нас від безладності в спробах конформізму або пересічного бунту; це мовби нескінченна лавина черепах, чий спротив побутові ніколи не завмирає, бо рухається вона в темпі запізнення, навряд чи зберігаючи якийсь зв ’язок з нашим особовим посвідченням, фото три на чотири на білому тлі, з життям, як з чимось чужим, але про яке однаково ж треба дбати, як про дитя, що його полишили на вас, доки мати клопочеться по господарству…
Цей стамбульський ресторанчик на нижньому поверсі Галатського мосту чимось схожий був на паризькі галабурди п’ятнадцятого століття, коли весь християнський світ в потрясінні від взяття Царгорода турецьким султаном Мехмедом Фатіхом (1453 рік) мовби збожеволів, забув про устійнені моральні засади, про святість, про звичайну людську порядність і коли в самому центрі Парижа найпопулярнішим був готель і ресторан якоїсь пані де Брюєр, що звався «Під чортячим бздом».
Тут було справді чортяче бздо, на горішньому поверсі мосту котилася нескінченна залізна армада автомашин і автобусів, все це гриміло, гучало, чхало, плювалося, смерділо майже пекельними димами, свинцевою безнадійністю і приреченістю, а внизу, за маленькими столиками, поставленими майже над самою водою Золотого Рогу, з раннього ранку до пізньої ночі висиджували чоловіки, пили «єні ракію», дуже багато пили, але ще більше їли (масні руки, масні губи, масні очі), гриміли голосами гучніше за іноземні туристські автобуси вгорі на мосту, але не обговорювали світових проблем, не було мови про валютні заробітки в рабських наймах у Німеччині або Франції, ісламська порядність забороняла навіть щонайменші згадування про жінок, які не належать співрозмовникам, бо жінка належить чоловікові, який може їй належати за його згодою і бажанням, але не за її примхами і веліннями, хоч би вона була найбагатшою в світі.