— Кріпкий дідуля! — знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.
— Не називай мене так, — попросив він її.
— Боїшся? Так і я ж не піонерка!
— І про себе не треба так.
— А як же?
— З ніжністю.
— Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке — Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?
— Я хочу назвати тебе, — шепотів він їй, — я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…
— Тобі не подобається моє ім’я?
— Хіба я казав таке?
— Але ти хочеш замінити його Візантією…
— Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…
— Шульга! О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію! Що це? Нащо? Ну, ще б про султанів, там були хоч гареми з такими, як оце я… А ця твоя Візантія… Я була з німецькими туристками в султанських гаремах,.. Там навіть не зосталося жіночого духу… Ніби й не було нічого. Все мертве, не лишилося нічого, ніякого живого сліду… Мені стало так страшно… Німкені, як сороки, те й знали, що «вундербар» та «вундерліх», а мені здавалося, що я теж вмерла і вже ніколи не затепліє, не загориться моє лоно і не стрепенеться душа…
— Ти живіша за всіх живих!
— То тільки омана. Що ти в мені бачиш? Тіло? Воно, може, ще й живе, а душа давно вмерла. Ти знаєш, як я опинилася в Туреччині?..
— Ну… Я думав… туристка… або… ти ж бібліотекарка… Може, бібліотечний обмін… Ну, одне слово, ділова поїздка…
— Ділова поїздка?.. Справді ділова… Ти вже мене відпускаєш? Ми щось вип’ємо? Може, знов нашу горілку з перцем і французьке шампанське, а може, ще якусь зарубіжну гидоту на твій вибір…
— Може, я замовлю вечерю в номер? — запропонував Шульга. — Або спустимося в ресторан… Як ти?
— Хіба я ще не наїлася? Я вже проковтнула тебе всього без решти, хоч і не вірила, що таке може бути…
— Це не ти мене, а я тебе, і тепер ти в мені вже навіки…
Він гладив її тіло, не міг відірватися від нього, навіки ув’язнений, навіки прикутий, навіки в рабстві..
— Можна тебе попросити? — доторкнулася вона йому до плеча своєю м’якою рукою, суцільна ніжність і суцільне здригання…
— Хіба я не казав тобі? Все, що зможу… Для цього ж і знайшов тебе!..
— Знайшов? — Вона гірко засміялася. — Хто кого знайшов? Ти ще й досі нічого не знаєш… Там десь мій халат. Я його загубила. Може, принесеш, бо мені не можна голою… Перед тобою не можна… А тобі треба так, як оце ти зараз… як в раю… Боже, я навіть не знала, що на світі може бути такий чоловік!.. Ти міг би мене поцілувати?.. Ось так… А тепер принеси, будь ласка, отой турецько–інтернаціональний сіро–буро–волохатий халат…
Він приніс і вгорнув її і, взявши на руки, переніс туди, де почалося їхнє безумство, всадовив у зручне крісло й спитав, що вони тепер питимуть, але вона рішуче наставила на нього ніжну долоньку ї знов повторила те, з чим зверталася на ложі любові:
— Я могла б тебе попросити?
— Але ж про що? Я жду! — вигукнув Шульга. — Я ж казав тобі, що можу допомогти, зможу допомогти, все можу зробити…
— Не треба всього, — втомлено усміхнулася вона. — Все досить просто. Там, унизу, в готельному холі моя донька Галина і маленька внучечка Юльця. Можна, щоб вони сюди… і щоб покупалися в гарячій воді? Бо в Стамбулі все таке холодне: і вода, і турки, і вся оця твоя Візантія… Ти дозволиш, щоб Галина і Юлька?..
Він спантеличено дивився на неї.
— Стривай… Про що ти? Там, унизу, в холі… твої… Але чому ти там їх залишила? Як можна?
— А ти хотів, щоб я з’явилася сюди з усім своїм сімейством? Ти ж хотів мене! Там, на мосту, ти ж тільки мене!..
Шульга квапливо одягався.
— Ми підемо з тобою разом і… Ти вже одягаєшся?
— Тобі туди не треба. Я сама. Головне, щоб ти не заперечував…
— Ні, ні, я з тобою! Як можна, щоб я не?.. Треба буде попросити в рецепції, щоб у номері постелили ще постелі на диванах… і вечерю… Можемо в ресторан або замовити сюди…
— Нічого не треба! їм аби гаряча вода… Ми не бачили її вже три місяці… Тільки ванна, а тоді ми підемо…
Він не слухав її слів. Швидше вниз! Ще швидше, майже бігцем до ліфтів і шугнути в прірву, заплющивши очі, без віддиху, без мислі в голові…
Внизу була звичайна колотнеча. Прибуло два автобуси з Іспанії. Галас, гармидер, метушнява, розкричані роти, розвогнені очі нетерплячих ідіотів, готових посеред ночі бігти по Стамбулу, дивитися, фотографувати, пожирати враження, запихатися враженнями, ковтати враження, хмари сигаретного диму, пронизливі запахи парфумів, дезодорантів, екзотичних квітів, кави з автоматів, у пластикових чашечках, коктейлі з соломинками, східні солодкі напої і замериканізовані фруктові соки, виготовлені з концентрованої хімічної гидоти, цілі скирти видобутих з автобусного підчерев’я дорожніх валіз, уджинсовані чоловіко–жінки і жінко–чоловіки і вишукана публіка в дорогих вечірніх вбраннях, що прямувала до ресторанів і нічних клубів, — все змішалося в просторих холах «Етапу», і на самому дні того майже вавилонського стовпотворіння, вмостившись у глибоких розлогих кріслах, спокійно дивилися на цей чужий світ дві жінки, доросла й маленька, мати й дочка, та сама білява струнка жінка, якій Юлія на мосту казала про склеротичного турка з кальяном, і дитя, на яке Шульга тоді не звернув уваги, а тепер мало не закричав, глянувши уважно, мало не вмер від несподіванки: мала Юля була викапана Юлія велика, так ніби відлиті обидві з тої самої небесної форми, з того самого тигля з золотим литвом!
Він щось безладно бурмотів, брав руки Галини і малої Юлії, навіщось з’єднував їх з руками Юлії–старшої, перепрошував, про щось питав, тоді кинувся замовляти вечерю, подбати про нее необхідне для всіх трьох жінок у своєму номері, хотів навіть зняти для них окремий номер, але Юлія запротестувала, нарешті він згадав, що їм треба нагору, в номер, бо це ж головне, і в ліфті нетерпеливився майже по–хлоп’ячому, забувши, хто він і що, а коли вже Галина з малою зачинилися в ванні, а Шульга лишився віч–на–віч з Юлією, він був такий розгублений, зляканий і розтерзаний, що жінці стало його шкода, вона ласкаво доторкнулася йому до щоки, тихо промовила:
— Ти заспокойся. Я все поясню.
— Хіба я чогось вимагаю від тебе? — погладив він її руку. — Я прийняв тебе без пояснень. Коли зустрів, то прийняв назавжди. Це судьба. Я ж казав тобі…
— Боже, який же ти смішний, Шульга! Мабуть, і всі чоловіки були б смішні, коли б не були жорстокі.
— Я не жорстокий, повір мені!
— Ти ні, а всі чоловіки, весь чоловічий світ жорстокий. Мені до того остогидли чоловіки, що я мрію про Гуллівера.
— Про Гуллівера?
— Коли він потрапив до країни гуїнгнмів. Він купався в річці, і на нього напала хтива самиця йєху. І що ж? Він не кинувся на неї, а став відбиватися…
— Відбиватися від тебе? Тоді навіщо жити? Я не Гуллівер.
— Але мені чомусь здалося, що ти на нього схожий. А коли нас сьогодні відпустиш, то будеш Гуллівером справжнім…
— Про це не може бути й мови! Зараз привезуть вечерю, тоді я влаштую вас у спальні й у цій кімнаті, а сам у кабінеті, а вранці ми вирішимо, як бути далі…
— Але ти нічого про мене не знаєш!
— Я знаю тебе, а про тебе мені не треба нічого!..
У двері номера постукали. Два накрохмалені вусаті кельнери привезли на хромованих візках вечерю, швидко і вміло накрили на стіл, — щезли, розкланюючись, мовби їх тут і не було, Юлія пішла поглянути, як там її купальниці, і незабаром привела обох, загорнених у халати, з намотаними, ніби кольорові чалми, махровими рушниками на головах, рум’янощоких, з зазорілими від вдоволення очима.