Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену вугіллям тачку, а тоді з остервенінням жбурляв те вугілля до розтуленого рота печі, відчуваючи, як забрудненим обличчям повзуть гарячі струмені поту. І мені раптом чітко уявилося, як там, над головою, в тринадцятій квартирі, шалено гопцює Ларисина компашка під вискотливу, ритмічну музику, серед них і Лариса із захоплено розтуленим ротом; що там, над моєю головою, ходять, сидять, їдять, лежать, дивляться телевізори, хто їх має, варять, смажать, перуть, мокнуть у ваннах, плюскаючи на себе теплу воду, сплять, паруються, сваряться, чекають, читають, щось майструють невідомі мені люди, а наді мною, як велетенський гриб, виростає цей будинок, а я маленький чорний кріт біля його коріння, рию і рию землю, і тепло від мого розгарячілого тіла перетворюється в цей вогонь, що гоготить, і регоче, і палахкотить, і всім отим людям, що ходять по моєму карку, немає анінайменшого діла до мого смутку, страху чи відчаю, а саме мій страх, відчай і смуток і є достойна плата за мої труди. І мені вперше стало напрочуд самотньо в цьому сутерені. А що як справді покинути його на годину-дві, поки з’їдає свіжу порцію їжі моя піч, піднятися до тринадцятої квартири, хай Лариса відчинить мені двері, хай зустріне мене радісними вигуками її компашка, хай Лариса освітить мене, кволого й перестрашеного, своєю усмішкою, і я з порога кинуся у вир танцю — і протанцюю там із Ларисою та її компашкою до кінця життя; тоді мені байдуже стане: є цей світ чи нема, є чорні чи голубі спрути зі своїми мацаками чи нема, є вони чи нема. Помалу витрушуватиму, як тирсу, з голови свій набубнявілий і загрітий мозок, аж поки не стане вона чудовно порожня. І хай гуляють у голові моїй вітри, хай видувають із неї смуток мій і страх, хай несуть їх, як опале листя, і хай летить те листя у вічну пустелю ночі, де годі шукати відради і стежок. А я цибатиму й цибатиму й дивитимусь у млосні, чудові Ларисині очі, і я втікатиму у неї, а вона втікатиме у мене, і саме в ній я зможу заховатися, бо це, здається, і є той прихисток, який у цьому світі реально існує: потяг до жінки — це потяг до материнського єства, яке нас народило на світ, і цей потяг — надія в чоловіка втриматися, надія зберегтися, надія, яка тільки на те й існує, щоб людину дурити, бо вона, надія, і справді велика дурисвітка.
10
Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.
За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.
— Ви студент? — спитав, підозріло поїдаючи очима.
— Ні, робітник,— сказав я.
— То навіщо вам ці книги?
— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.
— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?
— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.
Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.
— Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.
Я насторожився. Щось тут було не так.
Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.
— Прізвище!
— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.
— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.
— Мене так назвали в честь батька,— сказав я. — До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.
— А з вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.
— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.
— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.
— У сто тридцять першій,— сказав я.
— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.
— Ні, це школа у Львові,— сказав я.
— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.
— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.
— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.
— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер...
Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.
— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.
— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.
— Де працюєте?
— На електровимірнику.
— А у вас поспорт з собою є?
— Не захопив.
Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.
— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?
— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.
— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!
— Хочу написати роботу про транспіраційні[1] функції людської думки.
— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?
— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?
— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.
Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.
— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.
— Транспіраційні функції людської думки.
Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.
— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.
— Отже, через місяць?
— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.
Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.
Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.
— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.
— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.
— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.
— Це робить вам честь, мадмуазель.
— Хохмиш?
— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?
— То ж задають,— сказала Лариса.
Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.
— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.
— Сумний хохмач.
— Що ж тут сумного?
— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.
— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.
— Тому не читаєш книжок?
— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?
— Отже, ти коник-стрибунець?
— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?
Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.
— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.
— А батькам сусіди нічого не розказали?
— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.
— Як це налякала?
— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.
— І могла б піти з дому?
— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.
— Куди б пішла?
— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.
— А скільком ти подружка?
— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.
Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.
— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.
— А предки?
— Предки на роботі.
— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.
Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.
— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!
— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.
— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.
— По-моєму, справжній нудик — це і є людина без пунктика,— сказав я, вручаючи їй каву.
— Думаєш? — спитала, відсьорбуючи ковток і елегантно відставляючи мізинного пальця.— Тоді ти чудик... Нє, я тут сказилася б серед цих книжок і куряви!
— Але ж, Ларисо,— сказав я,— казитися — це те, що ти любиш!
— Хм! — Вона мовчки пила каву, так само елегантно відставляючи мізинця і вряди-годи позираючи на мене величезними очима. І раптом стала надзвичайно серйозна, навіть осмутніла. Я відчув, що цей мент наповнюється якоюсь небезпекою, бо вона мене відверто чарувала, навіть мовчки провокувала, але щось у мені не пустило на це піддатися — все-таки в глибині душі я був переконаний, що вона могла бути моєю знайомою, в крайньому разі товаришкою, але не моєю дівчиною. Ще менше вона могла бути дівчиною несподівано закоханому в неї Славкові — а може, їх звести, подумалося, щоб мій приятель швидше одужав від своєї хвороби? Але вона, Лариса, збіса хитра, вона могла нутром відчути його почуття і загадково мовчати, а тільки отак по-чортівському блимати чарівницькими очима — тоді мій добрий і наївний приятель зовсім пропав би. Ні, не буду я їх зводити, хай його пристрасть пожере відчуття власної неповноцінності.
— Ну, що ти мені розкажеш? — сказала Лариса, дивлячись отими відьомськими очима.
— Часом дивлюся на тебе й думаю: немає в тебе ніякої компашки, і голова в тебе, Ларисо, зовсім не капустяна — навіщо це тобі?
— То, може, не живу я і в тринадцятій квартирі? — спитала вона.
— Може, й не живеш,— сказав я.— Живеш у ластів’ячому гнізді, а вдаєш із себе зозулю.
— А зозулі тобі не подобаються?
— Ні,— сказав я, відчуваючи в душі тихий смуток.— Хіба те, що вони по-пророцькому відміряють час.
— Ох ти й нудик,— зітхнула Лариса і відставила філіжанку, бо каву вже допила.— Гаразд, спасибі, мені пора йти.
Зирнув на неї, намагаючись зустрітися очима, але вона на мене не дивилася. Поринула в себе і зовсім перестала зі мною контактувати. Очевидно, я сказав щось не так, а може, чимось її образив.
Провів її до хвіртки, і ми спробували знову наладнати жартівливу розмову. Але в нас це не вийшло. Загалом, від цієї зустрічі в мене залишився на душі приважечок, бо, здається, цієї дівчини я до кінця не розумів.