— Дай і мені сигарету.
Артур коротко засміявся, але потягся за сигаретою і собі, по тому сидів із заплющеними очима, вряди-годи підносячи цигарку до вуст й випускаючи колечка диму. Я дав Ларисі сигарету, і вона вправно припалила її від моєї, а потім задоволено випускала дим, з усього видно, чинила так не вперше і не вдесяте. Славко у нас не курив, тож трохи здивовано розширив очі, але за мить вони в нього знову світилися в Ларисин бік, як у щасливого бовдура.
— Натрапив на одного дивака,— заговорив нарешті він, загадково всміхаючись.— Колишній учитель, а зараз пенсіонер. Власник блискучої старої української бібліотеки, але надмірно обережний. Завів мене до нього дядько, саме той, який сидів. Були вони ще до війни друзі, дядько мій погримів, а цей якось зумів чи сховатися, чи так йому долею було написано, адже й бездоганна дробильна машина часом дає збій. І ось цей чоловік у ті страшні часи, відчуваючи дамокловий меч над головою, не знищив жодної забороненої книжки, не виривав з них портретів репресованих, не видирав титулок, навіть не витирав їхніх імен і не зачорнював. Настільки любив ті книжки, що ризикував свободою, життям, спокоєм родини, адже й рідних забирали через батька. Побачили б ви, як обережно й охайно бере він книжку в руки, як при цьому ледь тремтять йому пальці, як здмухує з неї неіснуючу куряву, розгладжує зморшки на папері і говорить про них, як про живих осіб. До мене він пройнявся довірою, і не тільки тому, що мене привів дядько, а, очевидно, через ці гральні інструменти.— Він показав на костури.— До речі, калік можна вербувати на провокаторів, їм більше довіряють.
— А може, ти ним і є? — досить грубо пожартував Артур.
Славко, однак, цього гумору не сприйняв. Він аж спалахнув, причому так, що це було видно в напівтемряві. Лариса тихо в своєму кутку засміялася: через неї він, очевидно, і спалахнув. Зробив довгу паузу, щоб заспокоїтися, а тоді й продовжив свою оповідь тихим, спокійним голосом:
— Найцікавіше те, як розповів мені дядько, що в родині його не розуміють, у нього двоє дочок, звичайних курей, які не прочитали з тієї бібліотеки жодної книжки і які між собою цвенькають по-російськи, жінка в нього також глибоко байдужа до інтересів чоловіка — добре хоч те, що жінки сприймають чоловічі дивацтва як даність,— і так само з дочками цвенькає. Він прожив тихе, стандартне життя, а, бувши вчителем, провадив ідеологічно витримані уроки, інакше його засікли б. Отже, чоловік провів ціле життя ніби в якійсь облозі, і ті книжки були для нього, як освітлена кімната серед глупої ночі, єдине місце, де він міг бути собою, гавань, де він міг припнути свій майже розтрощений духовний корабель.
— По-моєму, ти надто красиво говориш,— завовтузився, аж затріщав ослінець, Артур якимсь іржавим, недобрим голосом.— Типова філософія української печі. Пам’ятаєте в Самійленка: “Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти!”
— В тому-то й річ, що печі в нього нема,— сказав Славко,— є тільки порожня, нетоплена, але освітлена кімната — безлюдний острів в океані, клаптик холодного простору, в якому тільки й тепла, що в світлі над головою.
— Притулок хитрих боягузів,— так само іржаво сказав Артур, випускаючи дим.— Слухайте, ми сьогодні ніби позакисали. В мене пропозиція.
Лариса видимо ожила в своєму кутку, напевне, там знудилася.
— Давайте створимо таємне братство,— сказав Артур.— Ясно, що не виготовлятимемо листівок чи бомб, не вбиватимемо чиновників чи кагебістів, а просто поклянемося на дожиттєве побратимство, щоб не бути патріотами з печі. Хай це буде ніби масонська ложа, в яку прийматимемо страшенно обережно й розважно.
— Оце здорово! — сказала Лариса.— Мене до себе приймете?
— Будеш, як при жіночій полігамії? — сказав саркастично Артур.
— Не зрозуміла.
— Є таке в світі. Не тільки чоловіки тримають гарем, а подекуди й жінка має три чи й чотири чоловіки.
— І я маю з вами усіма жити? — спитала трохи обурено Лариса.
— Ну да,— показав зуби Артур.— По графіку.
Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.
— Це мені не підходить,— сказала.— Я тільки його,— показала на мене,— подружка. Чи ти хохмиш?
— Хохмлю,— згодився Артур.— Але що буде, коли ми всі в тебе закохаємося?
— Мені це не потрібно,— знову-таки без гумору відповіла Лариса.— Тільки він має право в мене закохатися.— Вона знову тицьнула пальцем у мій бік.
Ні, ця Лариса була дивовижна. В присутності Артура та Славка, вона відверто декларувала, що ми з нею пара, хоч парою ми не були. Зрештою, я навіть не знав про неї багато, хіба те, що вчилась у новоутвореному шляховому технікумі, що жила в тринадцятій квартирі (та й це ще треба було перевірити) і що мала компашку якихось бовдурів — це також треба було перевірити. Через те я сидів, і пік на її декларації раків, вона це відчувала й мала, очевидно, якусь чисто жіночу, майже садистичну, приємність так мене підколювати.
— А він іще в тебе не закохався? — зловив її на слові Артур.
— Це вже не ваше діло, а наше,— відрізала Лариса.— І я вже не раз казала, що я його подружка і нічия більше.
— Чудово! — мовив Артур.— Це ми вже вирішили раз і безповоротно і без хохм.
— А про таємне братство теж хохмиш? — з підозрою спитала Лариса.
— Ні, це серйозно,— сказав Артур.— Але з конспіративних міркувань, коли хтось із нас з ідеєю не згодний, відкидаємо саму ідею, щоб не було людей поза братством, які про нього знають.
— Я згоден,— мовив Славко.
— Ми теж,— сказала Лариса й за мене.
— Хай він сам скаже.
— Згоден,— пробурмотів я.— Тільки перш, ніж казати “згоден”, треба визначити, на що згоден.
— Правильно,— мовив Артур.— Зараз ми сказали “згоден” про братство взагалі, тобто про можливість його існування. Тепер про мету братства. Це не політична організація, а морально-єднальна спілка. Тобто ми відновлюємо давній український звичай побратимства, десь я читав, що він існував іще у скіфів. Українці — індивідуалісти, а ми заперечуємо індивідуалізм.
— А що це таке? — спитала Лариса.
— Коли кожен по собі,— терпляче пояснив Артур,— Там, де два українці, там три партії, ми ж заперечуємо різнодумство. Українці саможерні, ми заперечуємо саможерство, а поклянемося до кінця днів наших зберегти дружбу і що б з кожним із нас не сталося, один одного підтримуватимемо, допомагаючи один одному морально, навіть матеріально, і ніколи один одного не зрадимо. Хто не згодний?
Незгодних не було. Ми знову підтвердили це кожен персонально. Гоготів у печі вогонь, у присмерку хиталися світляні хвилі, і це створювало у підвалі моторошно-урочистий настрій. Я позирнув на Артура зі здивуванням, досі я вважав його Славковою тінню, але тепер бачив, що це не так: він увіч виявляв талант ватажка, і навіть Славко з ним німо погоджувався.
— Присягатимемо тут? — схвильовано спитала Лариса.
— Ні, цей акт має бути урочистіший,— сказав Артур.— Дай іще закурити.
Я дав йому сигарету, Лариса підійшла й узяла куриво й собі. Артур запалив і деякий час сидів таємничо-мовчущий.
— Дай і мені сигарету,— попросив Славко, очевидно, й він був схвильований.
Отож ми сиділи, димлячи цигарками, ніби старовічні змовники, й мовчали.
— Зробимо так,— сказав Артур.— Завтра о дванадцятій ночі сходимося на тому боці в яру, де глиняне урвище. Запалимо вогонь, його запалить той, хто прийде перший. Кожен добиратиметься туди самостійно, навіть вона,— Артур кивнув у бік Лариси.— До завтра ще дається час, щоб обдумати. Хто вагається чи боїться, може не приходити. Коли хтось не прийде, братства ми не засновуємо знову-таки з конспіративних причин. Там, біля вогню, кожен прийме присягу, а текст присяги (його принесу я) спалимо. Хто має проблеми з батьківським контролем,— це був камінчик у бік Лариси,— хай щось придумує або ж не приходить. Запитання є?
— У мене є,— сказала Лариса, і її голос прозвучав якось по-дитячому.— А коли в мене є інша компашка — не ви, то мені з неї вийти?