— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.
— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.
— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?
— Не, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.
Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,— Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!
— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.
— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно — надто я супроти неї кипів.
— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.
— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.
— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?
— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.
Артур вийняв листка паперу.
— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.
— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.
— Казав,— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.
— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.
— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.
Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.
— Твоя думка,— подивився на мене Артур.
— Без останнього речення,— сказав я.
— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?
— Приймаємо,— сказали ми.
І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.
— Як будемо розходитися? — спитав я.
— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.
Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.
Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.
— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.
— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!
Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння — стояли ми в полі.
— Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?
— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...
— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?
— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.
— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я.
Вона тихо засміялася.
— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?
— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...
— Бачив сьогодні?
— Бачив,— дихнув їй у волосся.
— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.
— Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?
Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.
— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.
— Але тут я не розумний і не здогадливий.
Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.
— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.
— Бачиш,— мовила вона.— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.
— Тому, що я бідолашка?
Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:
— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!
— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?
— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.
— А Артур?
— Артур те саме,— коротко різнула.
Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.
— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.
Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.
— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.
— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.
Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.