Батько знову опустив сітку і притис її до дна річки кінцем тички.
— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.
— Потримай трохи,— порадив я.
Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько опускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив’язі, вода під веслами й за кормою забурунила.
— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!
— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...
Тієї ночі мені снилися мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотаюся поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротаті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб’ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: гаряче- і холоднокопчені, сиро- і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впалих на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м’ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть наші тіла й душі, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє бубнявіє, дерев’яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того гачка у нутро, не стисне петлею очка сіткового, а будуть тільки мир, і супокій, і тихе дрімання, і тихі радощі від того, що в цьому намулі є проста, достатня, хоч і невибаглива їжа, що тільки там можна знайти затишне ложе, дрімати й не боятися, що тебе вирве звідтіля якась брутальна сила, тоді можна й очі заплющити, бо все одно в цій пітьмі не видно.
Я кілька разів прокидався, ніби вискакував із водяної товщі у ясний, залитий промінням світ, але знову падав у темінь; біля мене сідала маленька русалочка з Ларисиним обличчям, повільно, роздумливо курила сигарету й смутно дивилася на побиті жовтим багрянцем водорості; русалочка з палець зростом, яку я любив м’яким, осіннім почуттям, хоч добре знав, що русалки з рибами не паруються, вони з ними лише дружать та й то доти, доки їм не набридне.
Прокинувся з важкою головою і поставив на програвана “Маленьку нічну серенаду” Моцарта. Слухати вранці вечірню музику — це і є відчуття осені, і вона ввійшла в мене чудовою мелодією з барвистим відчуттям смутку.
“Треба оновитися,— думав я, лежачи в ліжку із заплющеними очима.— Треба вражень, нового простору, нових облич. Знайти, зрештою, точку опори і не для того, щоб перевертати, як хотів Архімед, світ, а для того, щоб утриматися на пустельному полі землі, яка почала так швидко обертатися, що вже вислизає мені з-під ніг”.
17
І ось я йду вулицями Львова, вийшов із центральної і потрапив у лабіринт старого міста; на багатьох будинках — меморіальні дошки, і я ніби опустився в глибину зламу XVI—XVII століть, навіть люди уявилися мені в тодішніх строях: чоловіки в камзолах, деліях, широких чи вузьких штанях, жінки у важких, пишних, барвистих сукнях, на головах у них громадилися дивовижні споруди головних уборів, особливо в жінок; я поспішив до братства, бо там сьогодні мали говорити про особливо важливі справи: як зберегтися при тому шаленому тискові, що його відчували вже львів’яни-українці, адже фанатичний Сигізмунд Третій дав волю ксьондзам та єзуїтам, а ті українців із стольного города хотіли вижити зовсім. Отже, там зібралися Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, брати Беринди, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Юрко Рогатинець та інші чільніші братчики, і мала відбутися таємна вечеря, хоч зараз зовсім не вечір, а тільки день. Дивно було й те, що на цю учту запрошено й мене, юного, адже я тільки закінчив братську школу і перший рік у ній був учителем, та й то тільки класу фари. Оскільки боялися підслухачів та вивідників, умовилися стукати тричі, а після паузи — ще двічі. Я підійшов до залізних кованих дверей і постукав, як вимагалося. Двері безшумно відчинилися — очевидно, їх перед цим змастили, і побачив довгого стола у залі братства, за яким сиділи всі оті вчені мужі. Але за стола я не сів, а на лавці під стіною, де сиділи рядові братчики і теж далеко не всі, а лише вибрані. Всі були у важких кереях, а шапки поклали біля кухлів із медом.
— Зачиніть двері й більше нікого не пускайте,— сказав Єлисей Плетенецький, і я вразився; коли б не борода й довге волосся, він зовсім би подобав на мого приятеля Славка і, так само, як Славко, готувався до монологу. Говорив про те, що у Львові русинам немає вже як дихати, а для того, щоб посісти якийсь уряд, українець мав тратити свою віру, тобто ставати відступником; у Львові навіть видавати свої книги стає важче й важче, навіть ремісникові складно вільно й чесно працювати, бо до цехів їх не приймають, так само важко зайнятися нашому братові й купецтвом. Отже, вихід може бути лише один: треба перенести духовну столицю кудись у глибину України-Русі, куди не сягає око й цупка рука єзуїтів, бо тут стає неможливо втриматися. Вони хочуть стерти наш нарід із лиця землі, і вже немало чого досягли, принаймні багато шляхти від рідного відступилися. Особливо єзуїти налягають на князів та магнатів чи взагалі багатих людей і все для того, аби обезголовити нарід,— сказав Єлисей Плетенецький. Отже, ми й зібралися для того, щоб порадитися із чільними братчиками — переїхати громадою до Києва, до найбільшої святині землі нашої — Києво-Печерського монастиря, заснувати там друкарню і школу і щоб зробити згодом із тієї школи академію. Щодо друкарні, тут уже все домовлено: братство для цього купить друкарню Балабанів. Христос,— сказав Єлисей Плетенецький,— милосердствував за народ і виводив людей у Пустелю не заради любові до пустелі, а з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім’я слова про вічне життя. Ми також,— сказав Єлисей,— маємо мучительну і заздрісну владу, і нам за прикладом Господа нашого треба вільно сіяти сім’я слова про вічне життя народу нашого. Отже, Київ — це і є та пустеля, де це напевне можна буде зробити, бо інакше, як нарід, ми не встоїмо. Через це він закликав усіх, хто хоче покласти життя своє задля народу нашого, а перший зголошується вчинити це він сам, Єлисей Плетенецький, і піднятися на той чин. “Зголошуємося і ми”,— сказали брати Беринди, а за ними Митура, Борецький, Дорофієвич і Копистенський. “Але не можна,— сказав Юрко Рогатинець,— віддавати на поталу мучительній і заздрісній владі і Львів, стольне місто наше, бо коли не буде злуки Києва та Львова — пропадемо”.— “Згоден,— прорік Єлисей Плетенецький.— Покладаємо надію на молодь”.— Він подивився на нас, молодих, котрі сиділи на лаві біля стіни. “Залишиться дехто і зі старших, котрі мають тут майно, ремесло, будівлі, родини. У пустелю підуть лише вільні від того всього...”