І він зробив усе, як я казав. Я розвів у черепку порох, загострив перо і написав на березовій корі листа єпископові Гервасію в Переяслав: “Владико святий! Тяжко страждаю! Смертельно хворий, у залізі жорстокому, не маю нічого! Я з Вами, а Бог з нами! Мельхиседек”.
Козак прочитав листа.
— А коли не поспіють? — спитав.
— Божа в тому воля,— відповів я.
— Не боїтеся, отче?
— Боїться той, у кого нечисте сумління,— сказав я.
— Гаразд, отче, все зроблю, як кажете.
— Хай допоможе нам Господь!
І Господь мені допоміг. Прискакав загін гайдамаків, і вони люто зударилися з дворовими козаками й ляхами, хоч тих було більше. А перемогли вони ляхів тільки через те, що Іван Лещенко й кілька його приятелів перейшли на їхній бік. Побачили це надвірні козаки й розполовинилися: одні скочили на бік гайдамаків, а інші воліли за ляхів загинути. Загинуло й чимало гайдамаків, а серед них Іван Лещенко.
Коли мене звільнили, я впав біля його трупа навколішки й заплакав. Був ніби винуватцем його смерті, отож помолився і сказав:
— Боже великий! Коли є в цьому мій гріх, покарай мене, а його душу візьми до себе. Візьми його душу до себе й благослови — він чистий серцем був, а всі ми, живі,— у гріхах пробуваємо! Карай нас за гріхи, але наші святі помисли благослови!
Отака візія явилася мені в дорозі зі Львова до Житомира. Я дививсь у вікно, у сутінки, що покривали землю, на пожухле золото придорожніх дерев, від яких віяло густим тлінним духом, що пробивався крізь шибки до мене; над полями висів серпанок, і від того все м’яко й загадково розмивалося. І стало на душі в мене просторо, вільно й затишно. З пильною увагою вдивлявся я в ті поля, і мені здавалося, що там відбувається якась таємна робота. Хвилі присмерку клубилися, похитувалися, збивалися, в одному місці густішали, а в іншому рідшали — я бачив неозоре поле, наповнене піврозмитими постатями: он у глибині їхало військо з гетьманом на чолі; он зупинилися люди-велетні, біля них менші й малі; он плаче над трупом свого рятівника Мельхиседек Значко-Яворський, молитовно знісши над головою руки; он зводяться будівлі, а інші руйнуються; он відбувають таємну вечерю львівські братчики; он пливе галера з прикутими до весел веслярами; он копають люди землю, а інші її орють; он табуном женуть невільників; он дівчина стоїть, звівши руки, й помалу перетворюється в палахкотючу тополю, і тополя горить, як велетенська свічка; он ідуть косарі з косами за плечима, а їх чекають матері біля вишневих, так само збагрянілих дерев; а он і вона сама, цариця-смерть, що косить цей люд і сміється голим черепом; он грають весілля, і весільний поїзд несеться, повитий хмарою диму; он купа дітей, що осідлали кийки або ж ганяють ключкою колеса; он похорони й розтягла за ними процесія; он дві шереги людей: одні стоять із закрученими дротом руками, а інші стріляють їм у потилиці. Туман хитався, скручувався, димів, змінював форми й обриси, а я прикипів до вікна і не міг від тих видив відірватися, а може, це так розгулялася моя нестримна юнача фантазія? Мені було просторо, більно й затишно, і я їхав у темному автобусі, що вимацував шлях двома пучками світла, а ми, пасажири, тимчасово з’єднані між собою, покрилися якимсь дурманливим покривалом, всі ми повідкидали безживно голови на сидіння і ніби пробували в телепатичному сеансі, кожен бачив свої видива, а всі разом потрапляли в стан прострації чи несвідомості, а може, над нами пролітав віщий птах, і ми здобували особливу здатність бачити й відчувати, бо всі ми були пущені в життя силою неповторного випадку, і самі раз назавжди неповторні. А може, й повторні, може, ми існували в інших часах, здобували нову оболону, нове тіло, духом же лишаючись ті ж самі. Думав про те, бо мені в тій мандрівці випало пережити ще одну візію, і це сталося, коли автобус проминув відсунутий у глибину алеї, освітлений ліхтарем старий дім, видиво якого мене раптом зворушило, ніби я знав цей дім, бо то був той-таки, як уявилося мені, із дерев’яними сходами, що вели на другий поверх, і там була чудова світла кімната, а внизу сиділа старенька жінка й розкладала пасьянс, а в глибині однієї з долішніх кімнат стояло фортепіано, освітлене свічками в канделябрах, і жіноча напіврозмита постать грала етюди Шопена, звуки втягувались у сходову кліть і виразно долинали до мене, а я лежав на нерозстеленому ліжкові й мріяв про сусідку із сусіднього помістя, яку щойно відвідав. Там мене пригощали чаєм із агрусовим варенням, домашнім сиром, политим сметаною й тим-таки варенням, а дівчина на прощання подарувала мені першого поцілунка й, перестрашена, впекла, а я потім ішов польовим путівцем і пив на повні груди запахи полів та дозрілого хліба, і було мені ясно на душі й тепло, а ці звуки, що втягувались у сходову кліть, ніби повторювали мені ті слова, які я сьогодні сказав і які було сказано мені. Внизу готувалася на кухні вечеря, стукотіли тарілками, а на стіл уже простелили білу скатірку, попросивши тітоньку прибрати карти. І тітонька сиділа на різьбленому стільці, смішно ображена й неприродно випростана, а я спускався дерев’яними сходами, повний фортепіанових звуків і сентиментально настроєний. Сестра перестала грати, задула свічки і опустила покришку фортепіано. Встала й повернулася до мене, в неї було бліде, прекрасне й смутне обличчя, бо вона була закохана в брата тієї дівчини, в яку був закоханий я, але безнадійно. Отож вона страждала, а я тріумфував. Зі своєї кімнати вийшов батько, одягнений до вечері; в нього — французька борідка, побита сивиною, й пишне, також сиве волосся. Мати стояла біля столу й порядкувала; у свічниках горіли свічки, і химерні кошлаті тіні ходили по стінах...
Я дивувався: звідкіля все це приходило, чому я все те знав, чому вряди-годи виникає оцей дивний стан, ніби переселяєшся в минуле, що то за люди і чи справді вони колись існували, а коли так, то в чиїх тілах живуть тепер їхні душі і чи зможу я зустрітися з ними в сьогоднішньому дні?
Ні, все це химерії молодого схвильованого розуму, химерії дивної ночі, в якій, можливо, тільки і є, що цей автобус і його пасажири; а може, доля їх звела докупи, фантастично марив я, щоб могли увійти в цей телепатичний сеанс, відчути таємничий акт переселення душ, бо кожен із нас вряди-годи ступає на дві стежки: одна в минуле, а друга в майбутнє — оце і є, можливо, справжня таємна вечеря, коли стаєш здатний до одкровення. І мені було радісно від того, що ця дорога така довга, що я можу продовжити ще й ще свою знесеність, розхвильованість, оцей напівсон, напівнеспання, оцю гру фантастичних візій, бо все це приносило мені відчуття екстатичного щастя, бо я знав, навіть був переконаний, що дорозі, по якій несе мене автобус, поки що кінця нема, і мені зовсім непотрібно думати ані про кінці, ані про майбутнє; бо коли навкруги клубиться така дивна ніч, ніщо не здатне зробити тебе ницим.
Але все має своє завершення, отож я невзабарі впізнав житомирські околиці і пішов до шоферів попросити їх зупинитися за Богунським мостом. Вони зупинили, я вийшов на порожні вулиці й подивився на годинника: була четверта година ранку. Трамваї, ясна річ, не ходили, і я мав ще довго йти порожнім містом, хоч утома вже склеплювала мені очі, а в ногах чувся ломець. Автобус давно поїхав, а я крокував і крокував Вільською вулицею, напівсонний, напіввичерпаний, але майже так само щасливий, бо це було моє рідне місто, і я радів на зустріч із ним, хоч недавно так хотів із нього втекти. Отож я минув цвинтар, авторемонтний завод, дійшов до Рудинської вулиці — мені не зустрівся жоден перехожий,— дійшов до собору, до будинку, в підвалі якого працював і де жила Лариса. Зупинився тут і подивився на темні вікна, за одним із них мала спати й вона. І пошкодував, що не маю казкових здатностей, щоб пройти у цей будинок через стіну, завітати до її кімнати, поцілувати її сонну в лоб, покласти біля неї подарунка й тихо відійти. Зрештою, подумки я так і вчинив.
20
Досі нічого не говорив про тих, кого я змінював на роботі і хто заступав після мене на зміну, але потреби в тому поки що не було. Той, що змінював мене, був літній чоловік, схильний випити — ніякої ролі він у моєму житті не зіграв, хіба що вряди-годи просив позичити гроші, хоч коли бував тверезий, то шляхетно попереджував мене, аби я йому грошей не позичав, бо він не те, що не схоче, а не зможе їх повернути. Загалом, грошей я при собі тримав дріб’язок, решту віддавав матері й тратив на книжки, отже, сам їх постійно потребував. Той, кого я змінював, був цікавіший: чорний мовчазний чолов’яга з блискучими очима, у вільний час він постійно читав газети, ті газети ми й уживали на підстілки, коли з’являлися до мене братчики. Ми з ним розмовляли мало, хіба, лишаючи газети, він казав часом презирливо: “Почитай, що там вони брешуть”,— та й більше нічого.