Цього разу, заступаючи на зміну, я побачив, що він якийсь незвичайний. Дивився на мене широкими, трохи переляканими очима і ніби онімів: почав жестикулювати й махати головою, пропонуючи вийти з ним надвір. Рушив під сходи і знову заклично махнув рукою. Я подався за ним, ми сіли на лавочку перекурити, як часом це робили.
— Що сталося? — спитав я зачудовано.
— Приходили оті, з Миколаївської,— густим шепотом прошипів він.— Питали, чи не водиш ти зі мною, понімаєш, таких-сяких балачок. Ти б не збирав тут своїх дружків.
— А кому вони заважають? — здивувався я.
— Ну коли вже ті заінтерисувалися, то щось є,— загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш — був він із житомирських католиків.— Мабуть, язички за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...
— Дякую, що сказав,— тепло мовив я. Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.
— Да, і не збирайтесь тут більш,— додав Тадеуш.— Пойняв мене?
Я “пойняв” його не зовсім — так і сказав.
— Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!
Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку у Львів (батько мене про це попереджував) і вже, напевне, засікли мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б вони тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже, збиратися тут нам і справді не було можна.
— Стою біля тебе п’ять хвилин і не можеш помітити,— почув я Ларисин голос — вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.— О чом задумался, дєтіна?
Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.
— Є про що,— сказав.— Сідай!
— Я ліпше постою,— сказала Лариса.— А може, зайдемо до тебе й перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?
— До мене не можна,— сказав я і розповів їй, що довідавсь.
— Так це ж чудово! — вигукнула Лариса.— Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політичношкідливі суб’єкти. Повищимо, покричимо, показимося — хай послухають!
— Тоді нам припишуть притон,— сказав я.
Лариса серйозно глянула на мене.
— Вони цим теж займаються?
— Кат їх розбере, чим вони займаються! — трохи грубо сказав я.— По-моєму, їхнє призначення — виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва — моральна компрометація кандидатів на злочинців — по-моєму, я тобі вже це говорив.
— Не пам’ятаю,— сказала Лариса.— А ти звідки це знаєш?
— Служив там тринадцять років. У чині капітана.
Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.
— Жаль, що не навісимо їм носа,— сказала.
— Навісити їм носа ми мусимо,— мовив я,— бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив, взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже, маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...
— Ой,— сказала Лариса,— але я ж тоді засну!
— Йдеться про нас, а не про тебе,— мовив я немилосердно.— А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.
— По-моєму, я такий член братства, як і ви,— сказала гордо Лариса.— Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.
— А він підбиває до тебе клинці? — зчудовано спитав я.
— Всі підбиваєте,— сказала Лариса.— І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Ти думаєш, я дурочка?
— Не братчик ти, а посестра,— спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею вперше.
— Знаю, що вважаєш мене дурочкою,— наче не чула вона мене.— І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от і ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?
Я був ошелешений.
— За ці два дні стільки у вас сталося? — спитав я.
— Ну да,— відповіла Лариса.— Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.
— Але ж я його тобі привіз, Ларисо! — сказав, червоніючи.
— Привіз? — щиро здивувалася вона.— Що?
Я вийняв з кишені дерев’яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадливістю, очі її засвітилися.
— Клас! — сказала вона, розглядаючи намисто.— За мною один поцілунок.
Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.
— Ну як?
— Не зле! — відповів я, милуючись нею.
— Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,— сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.— Що робитимем?
— Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.
— А може, травитимемо анекдоти,— запропонувала Лариса.— То цікавіше!
— Можна й анекдоти,— сказав я.— Але пристойні і неполітичні.
Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.
— Я пішла,— мовила.— Мабуть, до Артура піду.
І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід — була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити — чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище іншої, стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали у рівень стриженої. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?
Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувального апарата, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати із себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся тим димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені, крім страху, народжувалося інше почуття — була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненависть до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,— чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді переконує себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають більшої принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?..