— Добчинський,— поправив я, принаймні ця помилка свідчила, що діккенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.
Лариса тимчасом розв’язала пакунка й витягла заводного зайця.
— Ах, який милий! — сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий — якесь кострубате чудисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілочками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко — це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із діккенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,— ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв повний страв стіл, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.
— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.
— По-дилетантському,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав: — Слухаю, але не граю.
— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи принаймні парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.
Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із діккенсівським типом — відчуття недовідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський “Film”. Я підійшов до нього.
— Читаєте по-польському? — спитав.
— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.
— Є на що подивитися?
— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки шо нада!
— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б’ючи пальцями об клавіші елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й діккенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.
— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це продемонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.
— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?
— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.
— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився діккенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі, я також, а тому, що на мене напливала така хвиля думок, які треба було логічно виладнати, аж я був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.
— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.
— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.
— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.
— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхиляти, і Ляля з торжеством налягла сильніше.
— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі!
Горілку в моєму кінці розливав чоловік, на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навального допита.
— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.
— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.
— А звідки знаєте Лариску?
— Ми з нею однокласники.
— Неправда, це я з нею однокласниця.
— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.
— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.
— То я Толик і є.
— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.
— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.
— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?
— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.
— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.
— А це ж чому?
— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?
— Будь ласка,— згодився я.
— А голубчика?
— Будь ласка,— сказав я.
Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?
— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.
— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.
— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?
— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.
— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.
— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.
Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.
— Навіщо вам та правда? — спитав я.
— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.
Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.
Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.
— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?
— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.
— І ти до неї там не тулися й не загравай.