— Чи в допитах випливала інформація, яку знала тільки вона? — спитав Славко.
— Вони могли ту інформацію навмисне не виявляти,— сказав я.
— Навіщо ж потрібне це самовикриття? — спитав Славко.— По-моєму, це говорить у її користь.
— Не знаю,— сказав Артур.— Поки що не знаю.
— Можлива й така версія. Спершу її потішила сцена зустрічі з її батечком у бібліотеці його,— Славко показав на мене.— Після допитів вона зрозуміла, що її батечко інформатор, а до цього й не знала. Це її жахнуло. Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.
— Це і моя думка,— сказав я.
— Може, й так,— мовив Артур.— Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як приходимо додому.
На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше мені не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством, там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка діккенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки — це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, помітила, бо стояла на кухні обличчям до мене, отже, знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, отже, й вона буде рішуче проти мене — обоє робитимуть усе, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: “Двох кавалерів не запрошують!” — і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже, мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися — все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в клоаці — було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.
Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду, і змокрілої, застеленої яскраво-жовтим кленовим і каштановим листом лавки, і дім із мансардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися,— я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м’ячиком. Вийшла сестра, вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите — вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.
— Брате,— зашепотіли ті спечені губи.— Я скоро помру!
22
Ларису покликав на сходини Артур, я рішуче відмовився це робити. Він перестрів її після лекцій біля технікуму і, хоч вона була не сама, а в супроводі якогось білявого жевжика (Артурове визначення), відкликав її і повідомив, що сьогодні о такій-то годині всі ми дуже хотіли, щоб вона прийшла до Славка.
— Відбудеться суд? — спитала, криво всміхнувшись.
— Ні,— сказав Артур.— Чесна і відверта розмова. Що це за один із тобою? — Він кивнув на жевжика, який чемно стояв осторонь.
— Учитель танців,— мовила Лариса.— Може навчити танцювати й тебе.
— Mersi,— сказав Артур і чемно вклонився.
— А як не прийду? — спитала Лариса, коли вже він збирався відходити.
— Діло твоє,— відповів зимно Артур.— Але одне маєш знати: ми вирішили наше братство ліквідувати.
— Злякалися? — спитала іронічно Лариса.— Розбігаєтеся по норах?
— Ніде дітись,— сказав Артур.
— Я не прийду,— мовила Лариса.— В мене зараз урок танців.
— Танцювальний зал на Миколаївській? — не втерпів, щоб не вколоти, Артур.
— Може, й так,— сказала Лариса й, круто розвернувшись, пішла до свого вчителя танців. Він у неї щось спитав, вона відповіла, і вони обидва засміялися.
Коли Артур усе це викладав, ми сиділи в Славковому садку, було нам на душі паршиво. ! не тому, ясна річ, що ми полякалися й розбігаємося по норах, а тому, що відчували брутальний присмак відчуття зради. І це тому, що не тільки мене вона полонила, але й усіх трьох; Славко у тому признався, а Артур, коли б не так, не кипів би такою неприязню до Ларисиного “учителя танців”.
— Даремно сказав їй про Миколаївську,— мовив найбільш розважливий із нас Славко.— Може, вона ні в чому не винувата, а отже, й ображати її не маємо права.
— Коли б це її обурило,— жорстко сказав Артур,— вона прийшла б і виправдалася.
Саме в цей мент нам заціпило, бо відчинилася хвіртка і по засипаній листям стежці пішла юна істота — предмет нашого обурення й любові.
— Прийшла на суд,— мовила вона згорда.— Хто тут суддя, прокурор, адвокат. Стривайте, відгадаю. Суддя — Артур, адвокат — Славко, а він — прокурор,— вона недбало махнула в мій бік.
— Перестань, Ларисо! — кисло сказав Артур.
— За законами конспірації,— повела далі тим-таки незносним тоном Лариса,— ви маєте засудити мене до смерті. Будете мене вішати, розстрілювати чи топити?
Ми мовчали. Глухо й важко мовчали.
— І от що я вам скажу, братчики,— іронічно заявила Лариса.— Я знала, що ви намочите в штанці, але не думала, що так швидко й одночасно всі. Хто говоритиме звинувачувальну промову?
Ми мовчали, глухо й тупо.
— Вже йому сказала,— мовила Лариса, кивнувши на Артура,— а тепер повторюю усім. Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно.
— Можеш відповісти на кілька наших запитань? — спитав жорстко Артур.
— Будь ласка! — завернула гордо носика Лариса.
— Чому приховувала, що твій батько...
— Я вже цього не приховую,— перервала Лариса.
— Ми прийшли до спільної думки,— сказав Артур,— що ти раніше цього не знала, а коли взнала, побоялася сказати. Чи так це?
— Я нічого не боюся,— сказала різко Лариса.— Не так як ви, герої!
Артур сидів за столом, як справдешній суддя. На Ларису він не дивився.
— Гаразд,— мовив він, розглядаючи вологу поверхню столу.— Ще одне питання. Хто той хлопець, з яким я тебе зустрів?
— Вже тобі сказала — учитель танців. Прокурор може це підтвердити,— кивнула на мене знову-таки зневажливо.
— Можеш це підтвердити? — спитав кисло Артур.
— Бачив її з ним на танцях,— сказав я, мені ця сцена не подобалася, бо викликала ті ж таки гнітючі почуття, які мав після її дня народження.
— Злочин доведено,— сказала Лариса.— Але чого це тебе так цікавить той бідолашка?
— Є причина,— кисло вичавив Артур, усе так само дивлячись на дошки столу.— Бачиш, якось так випадково сталося... Ну, я теж бачив тебе з ним на танцях.
— Дуже мило,— іронічно всміхнулася Лариса.— І що?