Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.
— Совість вас не мучить? — спитав.
— Нєт! — жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.
Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.
І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, діккенсівський тип. Обличчя в нього стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.
— Ну що? — спитав він у Лариси.
— Три роки,— відповіла вона.
Ларисин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.
— Підеш зі мною додому? — спитав.
Лариса кивнула, попрощалася зі мною, і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.
— Це ти мав би сидіти на тій лаві,— сказала вона з ненавистю.— Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!
Її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів.
Вийшла заплакана Люда.
— Коли зручніше зайти до Славка? — спитав я, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.
— Зараз пішли,— мовила Люда.— Нап’ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!
Я теж кипів від обурення: з-за того, що відбулося, і з-за того, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні, я на такі слова не заслуговував.
Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.
— Знаєш, що мені сказала Аллочка,— мовив я, коли Люда знову підійшла до мене.— Що це я мав сидіти на лаві підсудних, а не Артур.
— Не зважай! — м’яко сказала Люда.— В неї горе, й вона несамовита!
І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.
— Щоб тобі й другу ногу викрутило! — сказав тихо, але виразно я і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.
Прокурор злякано на мене зиркнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.
— Чи ти здурів? — зашипіла вона.
— Пес! — сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.
— Вгамуйся! — шепотіла коло мене Люда.— Що це тебе вкусило?
Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних ефектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи — Соплі Вольфовни.
Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти — марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом! Ми ж побували на суді нечестивих. Суддя й засідателі знали наперед, скільки років їм треба було вліпити Артурові, отже, то не був суд, а обряд, бо істина, правдивість і честь нікого не цікавили. Через це на такому суді не потрібна й оборона, та її, зрештою, й не було, бо адвокат призначався з тієї ж компанії. В Артура адвокат був лисий і улесливий, мов лис; мені здавалося, що цей переляканий чоловічок також був служкою культу контрольованого насилля, а не захисником,— якась мізерна й нікчемна особистість без “я” і без значення (згодом я довідався, що той адвокат був місцевим письменником і навіть писав п’єси). Засідателі правили роль бовванів, бо зрештою й були бовванами; судячи із моєї зустрічі з одним із них і з його лютого: “Нєт!” — він підсудного ненавидів ще до того, як почав судити. Отже, нікого з того суду не цікавили ані факти, ні справедливість, ні права людини, зокрема, право вільно мислити й висловлювати власні погляди. Мене здивувало в тому суді тільки одне: Артур винним себе визнав. Чому? Очевидно, слідчий його у певний спосіб зламав. Саме, це й непокоїло мене найбільше, але то, зрештою, мало бути у волі самого Артура. Кожна людина має право на власні рішення та вчинки, і про те я думати не хотів. Хто зна, може, я так само повівся б, коли б мені пообіцяли, що дадуть не п’ять років, а три, адже правди своєї доказувати тут не було перед ким.
Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.
— Три роки,— сказала Люда,— в таборах суворого режиму.
— Ну, слава Богу! — сказав Славко.— Думав дадуть більше.
Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.
— Знаєш, що вони зі мною зробили? — спитав він.
— Знаю,— відказав я.— Не треба тим перейматися.
— Але ж я зганьблений! — сказав Славко.— Як тепер зможу людям у очі дивитися?
— Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,— сказав я,— а хто дурний, то тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.
— Перед власним сумлінням я чистий,— сказав Славко.
— Оце головне: нікого не продав, і нікого не закопав.
— Але я ніби відрікся від Артура і дядька.
— Як святий Петро,— мовив я.— У нашому житті це не гріх, а необхідність.
— Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе — це неморально.
Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.
— Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.
— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!
— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.
— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.
Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.
— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.
— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон — коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.
— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.
— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.
Зайшла з кавою Люда.
— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.
— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.
— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.
— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.
— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.
— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.
— Символічно можна,— сказала м’якше Люда.
Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.
— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.
— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.
— Ні, сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.
— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.
— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.
— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?
Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.