Я пішов у туалет, умився, а тоді стояв у тамбурі й курив. Дивився на своє зображення у склі і відчував, що в мене легенько тремтять пальці, саме ті, які недавно дотикалися Ларисиного тіла. Дивна то була ніч, дивна й солодка, хоч я не знав, чи мені радіти на ту солодкість, чи смутитися. Коли ж повернувся на місце, Лариса вже сиділа, наставила проти себе дзеркальце й чепурилася.
— Поспала б,— сказав я.— Ще є час.
— Ну ні,— сказала вона.— Треба привести себе до ладу...
І ось ми вийшли на якійсь сутінковій станції, на якій виднілася осяяна жовтою лампочкою назва: “Потьма”.
— Це що, вони спеціально так назвали станцію? — спитала здивовано Лариса.
— Мабуть,— відказав я.— Пітьма є пітьма!
Станція була забита товарняками, і ми побачили, що люди після того, як наш поїзд від’їхав, притьма побігли через колію, а там полізли під поїзд на другій колії. Ми двинули за ними. Колій тут було з десяток і всі заставлені, ми рачкували під вагонами, інколи лізли на сходинки і проходили через ухіддя: всі чомусь поспішали, і ми намагалися не відставати; старші жінки пихтіли й лізли під поїзд рачки — якась абсурдна й химерна картина! Зрештою дісталися до іншої станції, на якій світилася та ж таки назва “Потьма”, і люди відразу ж вилаштувалися біля віконця в чергу. На станції на всіх лавках, брудних і давно не фарбованих, лежали якісь люди, вдягнені в сіру, брудну одежу і стояв такий сопух од хмільного перегару, що нічим було дихати.
— Може, вийди на двір,— сказав я.— Постою сам.
— Ні,— сказала Лариса.— Там холодно.— Давай постою я.
Касове віконце ще було зачинене. Я вийшов і закурив. Було й справді холодно, повітря насичене вугільним пилом. Один із поїздів рушив, і я зрозумів, чому люди так поспішали: щоб не потрапити під поїзд — очевидно, вони бували тут не раз.
Повернувся на станцію, перекуривши,— сопушний дух різко вдарив мені в обличчя. Касове віконечко вже було відчинене, Лариса зустріла мене блідою всмішкою. Сісти було ніде, і ми стояли в черзі разом. Я взяв її за руку й потиснув, вона відповіла на потиск і руку прибрала.
І ось ми знову в поїзді, маленькому, брудному, із дерев’яними сидіннями, в якому було майже так само холодно, як і надворі, зате місць було досить. Надворі ще не розвидніло, отож за вікнами пропливали тільки вогні, які освітлювали сторожові вишки і обплетені колючим дротом паркани. Лариса поклала мені на плече голову й задрімала, я теж куняв, бо, ясна річ, не виспався. Отак ми і їхали, а за вікнами вже почало світати, і я вже міг бачити безконечну низку концтаборів, повз які ми проїжджали.
Раптом поїзд зупинився, за вікнами голосно загавкали собаки. У вагоні ще було сутінно, але надворі посіріло — видно було, як за вікнами побігли люди в однострої з вівчарками.
— Це, мабуть, хтось утік,— сказала літня жінка, що сиділа навпроти, мала широкі й сиві брови, під якими світилися по-старечому добрі очі.
Лариса прокинулася й розгублено озиралася.
У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий, із розпаленим, як у пса-гончака, поглядом, присвітив в обличчя і нам. І я вразився з виразу його обличчя: хижого, запаленого азартним вогнем — це було обличчя мисливця-хижака, який по крові переслідує підстреленого; властиво, обличчя звіра, що зачув кров. Вони швидко обдивилися вагона і так само швидко зникли.
— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.
Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б’ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все одно присуджують до розстрілу або ж докладають чималий строк.
Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широко розплющеними очима.
— Я іду в Явас до сина,— сказала вона.— А ви з України?
— З України,— сказав я.
— До брата?
— До її нареченого,— сказав я.
Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла, що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув’язнення і саме зараз гостро засумував, тому вона і іде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили “нашого”, і я відказав, що за самвидав.
— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.
— То люди немилосердні,— коротко сказала вона.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.
За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.
— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.
— Ну, вони вже по-своєму думають,— сказала жінка.
У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав,— брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.
Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.
— А може, я все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.
— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.
Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вишками, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.
— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.
Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.
— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував.
— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.
Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ганок.
— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.
Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в’язнів не було.
— Почекаємо,— сказав я.
Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з’явився в’язень.
— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.
Лариса покликала в’язня, той підвів голову.
— Кого? — він наставив до вух долоні.
Лариса назвала прізвище Артура.
В’язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи — очевидно, хвилювалася.
За якийсь час з’явився в’язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.
— Як ти? — гукнула Лариса.
Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поцілунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в’язня — Артур замахав, щоб ми тікали.
— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знаю, чи Артур почув; вони з в’язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.
— Змотуймося! — наказав я, і ми з Ларисою скотилися зі сходів. Зупинилися за сусіднім будинком і звідси побачили, що сюди біжить солдат. Ми дали драла, отже, солдат на високому ганку міг побачити хіба наші уявні тіні.
— Я про тебе починаю краще думати,— вже вкотре сказала Лариса, коли ми відбігли на безпечну віддаль і зупинилися передихнути.