— І цілком незаслужено,— мовив я.— Просто мені про цей ганок розповіли.
— Хто?
— Люди, рідні яких за дротом,— сказав я.
— Не хочеш, щоб я про тебе думала краще? — спитала Лариса.
— Хочу,— сказав я.— Але чесно.
— Хлопець повинен дбати, щоб сподобатися дівчині.
— І виставляти себе півником,— пирхнув я.— Мені це ні до чого, та й тобі мені нічого подобатися. Сама ж сказала!
Вона промовчала.
— Ходім погріємося,— запропонував я.
— А знаєш де?
— Коли запрошую, знаю.
Пішов до тієї міні-хатки, куди мене запросила жінка-візниця. Вона відчинила нам двері й мовчки запросила до себе, ніби ми були в неї бозна-скільки разів. У хатці стояла буржуйка, в якій палав вогонь. Дверці лишалися відчинені, і там полихало, метляючись, полум’я. Ми сіли на грубої роботи ослінці, власне, маленькі лавочки й простигли до вогню руки. Жінка сиділа на голій дерев’яній отоманці. Розмова виникла сама собою, жінка повільним голосом розповіла, що й вона ув’язнена, але вільновідпущена — перевозить на возі вантажі із станції. Вантажать зеки, ті, що під конвоєм. Про політичних висловилася з повагою, назвавши їх “законниками”. Спитала нас, звідкіля ми і хто нам ув’язнений, до якого приїхали. Зиркнула на Ларису сивими, притомленими чи пригнобленими очима і сказала:
— Ну, дєвочка своего парня не дождьотся...
— Ето же почему? — спалахнула Лариса.
— Не обіжайся,— спокійно, навіть безпристрасно сказала жінка.— Ти такая хорошенькая! Такіє хорошенькії бистро замуж ідут.
Лариса засопла, ми ще трохи побалакали, тоді жінка встала.
— Нужно ехать! — сказала.— Када буду тут, приходітє греться.
Тут ми дістали потрібну інформацію; власне, нас цікавив час перезмінки. Тоді станемо біля дороги і зможемо побачити Артура ще раз.
— Все так делают,— сказала жінка,— када не дают свіданія...
Мене вразив у цій жінці спокій. Була вона ніби занурена в собі, рухи мала уповільнені, як і голос. Але про те, за що посадили Артура, не запитувала, ми не питали й за що вона сидить — знав, що таке питати не прийнято.
— Мегера! — коротко оцінила Лариса, вона й досі клекотіла.
— Чому ж? — заперечив я.— Дала нам погрітися, а могла б послати до всіх чортів.
— З чого це вона взяла, що я Артура не діждуся? — спитала ображено Лариса.
— Заспокойся,— мовив я.— Сказала, то сказала, а ти чини, як тобі хочеться.
— А може, мені неприємно таке чути.
— Ну, то грітися до неї більше не прийдемо. У нас ще три години часу. Треба щось переїсти.
Я спитав у якогось місцевого жителя вулицю, назва якої була записана в моєму записничку. Той показав, куди треба йти.
— Замучив мене своїми сюрпризами,— буркнула Лариса.— Куди це ми йдемо?
— Є одна мордовська родина, де можна кілька годин пересидіти. Там і переїмо.
Ми пішли між дерев’яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвіще. Я сказав; старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.
— У нас бєдная єда,— сказав старий.
— Будем раді тому, що є,— мовив я.
Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.
— С Украіни к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.
Я вийняв гроші, старі спершу не хотіли брати. Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я наполіг.
Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові, в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.
— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.
— А може, в дімець до вогню?
Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.
— Жрёть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.
Я спитав, чи і її має хтось змінити.
— У меня пересмєнкі нет,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.
Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?
— Нет,— відказала жінка.— У них строгій режим.
І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з другого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п’ятнадцять. Зрештою відчинилися ворота із робочої зони, і з них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи, до кого приїхали. Більшість ішла мовчки: знужденілі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли, і здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них, як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотний бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав бути Артур.
— До кого? — крикнув якийсь чоловік.
Я гукнув Артурове прізвіще.
— Йде далі! — гукнув мені вже інший.
Ми ледве розрізнили серед тих людей Артура, він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.
— Все! — сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.
— Тут є готелик,— сказав я,— але до нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?
— А чого в готель?
— Ну, може, наморилася,— сказав я.
— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!
— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.
До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, які говорили українською мовою; жінка, очевидно була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.
— З Молдавії,— відказала жінка.— Їздили її батька провідувати.
— А багато вас там, українців?
— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.
Я спробував їй роз’яснити, що “хохли” — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вишки, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки були сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима пітьми. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона наповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в’язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони, може, більшою мірою в’язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку тьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях, чи робах, чи в тільниках, чи в іншій, “вільнішій”, одежі мусять коритися якійсь диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям одним на певний час, а іншим назавжди виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, із вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстким клубенем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони, ті люди, а такі ж, як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі страдженні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань. Можливо, подумав я, у світі ти нічого особливого чи доброго не вчиниш, але, Бога ради, не помножуй у ньому зла, адже його й так забагато.