— Нєт, ти міня пусті, пусті, подонок! — кричав чоловічий голос.— Набрал тут шантрапи, закони нарушаєш. Не нада менє твоіх дєнєг, плевать я хотєл на ніх. Виброшу ету наволоч с поєзда!
Я злякано підхопився: голос лунав із переділки провідників. Чоловік байдуже сидів навпроти, а жінка з дитиною спала. Лариса підхопилася не менш перелякано.
— Що там таке? — спитала вона.
— Бузят,— спокійно сказав чоловік.— Он постоянно так...
Із переділки вирвався другий провідник, видно було, що перший хапав його за плечі.
— Вон шантрапа! Вон з поєзда! — зарепетував другий провідник.
Перший схопив напарника ззаду, заломив йому руку, аж той зігнувся, і погнав у бік туалету, даючи тумаки й немилосердно матюкаючись. Другий провідник відчинив головою двері туалету, перший урізав йому коліном під зад і заштовхав усередину. Тоді зачинив двері і замкнув. З туалету рознісся рев, ніби ревла поранена тварина. Другий провідник бився у двері, репетував, кляв, матюкався, вив. Лариса біля мене тремтіла, як билина, я обійняв її за плечі. Перший провідник, усміхаючись, пішов до нас.
— Ізвінітє за неудобство,— сказав майже гречно.— Моча єму інода в голову шибаєт, скоро он успокоітся. Ізвінітє!
Рев і крик із туалету не стихав. Тоді перший провідник наблизився туди і крикнув.
— Замолчі, свінья, людей тривожішь! Не замолчиш, біть буду, суку!
За дверима спалахнула лайка, але відразу ж затихла.
— Он уже будіт спокойний,— підморгнув провідник.— Када випьєт, не человек, а какой-то малахольний. Не обращайте вніманія!
З нас усіх найбільше “не обращала вніманія” жінка, вона продовжувала нерушно лежати біля дитини, мовчала й дитина. Чоловік устав, потягся і раптом поліз на другу полицю.
— Лягай! — сказав я тихо Ларисі.— Посиджу біля тебе!
— Я боюся,— зашепотіла Лариса.
У туалеті було тихо. Лариса ще трохи посиділа, а тоді лягла.
— Петька! — почувся з туалету голос.— Слиш, Петька!
— Я Петька,— підійшов до туалету перший провідник.
— Випусти, Петька. Буду себя вести харашо!
— Карцер на четирє часа, пойнял?
— Понял,— сказало зсередини і знову затихло.
— Ложись, парень,— сказав мені провідник.— Тепер он будет спокойний. Нічаво, перебузіт!..
Спокійно пішов у свою переділку, чути було: щось наливає і п’є. Я ліг і обійняв Ларису.
— Попали ми з тобою,— шепнула вона.— Мене всю трусить. Що це за світ?
— Це “широка страна моя родная”,— сказав я.— Спи!
Вона затихла. Сам же я спати не міг, нервово прислухався до колисливої тиші, стукоту коліс, рипу вагона. В туалеті, здається, другий провідник плакав, бо звуки доносилися якісь неясні: чи то схлипи чи притамоване скавуління. На те вийшов перший провідник стукнув кулаком об двері і прорипів:
— Замолчі, дурак! Люді сплят!
Скавуління чи хлипання замовкло. Провідник зирнув у наш бік і пішов до себе; я лежав у цей час на спині й бачив це. Знову повернувся до Лариси, обійняв і взяв за руку. Вона тихенько мої пальці стисла.
Було тихо, тахкотів поїзд, нас коливало й поштовхувало. В цей час захропів на горішній полиці чоловік. Так голосно, ніби гарчав пес. Жінка звелася з полиці й, певне, штовхнула чоловіка.
— Што такое? — спитав той хрипко.
— Ричиш,— сказала жінка.
Чоловік перевернувся.
І я заснув. Не заснув, а проваливсь у глибоку яму, а може, на дно якоїсь криниці, де тихо плавали повільні й понурі риби, а ще якісь молюски чи п’явки, риби розтуляли роти, хапали ті молюски чи п’явки і понуро їх жували, молотячи щелепами; я ж був тільки в тій воді присутній, а може, також був однією із риб, але не їв ні молюсків, ні п’явок, а тільки дивився, як вони те чинять; може, я був одним з тих молюсків чи п’явок, бо найбільша риба розтулила величезного рота, і я побачив, що рот її — жерло палахкотючої печі, і там гогоче вогонь, і в тому вогні ходять юначі постаті. Язики полум’я лижуть їх, але не спалюють, і всі ті юнаки сліпі, бо в кожного на очах чорна пов’язка, а в руці по патериці, а ходять вони довкола вогняного куща, який і палає тим вогнем, а довкола куща ростеляється безкрая піщана пустеля, в якій вряди-годи розлунюється крик, далекий і відчайний. Тоді юнаки зупиняються й повертають у той бік, звідкіля пролинув болісний крик, обличчя з чорними пов’язками на очах, і всі ті юнаки на одне обличчя і в однаковій одежі — в тюремних робах. Коли ж крик затихав, вони знову починали йти по колу, часом біля них лунав звук, ніби хтось плеснув бичем, тоді юнаки починали бігти, але швидко втомлювалися і знову йшли.
Риба клацнула щелепою, але не заковтнула мене, бо я сахнувся; тоді підпливла друга рибина й так само розверзла пащу. І я побачив ту саму пустелю, але не було на ній уже вогненного куща, а стояв величезний золотий ідол, а біля ідола стояли навколішках люди й молилися, здіймаючи руки. Клацнула щелепа, але й цього разу я відсахнувся. Тоді підпливла до мене третя риба, розтулила пащеку, і я побачив обплутані колючим дротом паркани, і клаптик двору канцтабору, і на тому клаптику вихудлого юнака, який кличе мене до себе й манить, всміхаючись. І я вже згоден був пірнути в ту пащу, але почув автоматну чергу, юнак схопився за груди й почав повільно падати, а з його тіла потоками полилася кров. І я кинувся тікати від цих розведених пащ, упав коліньми на пісок, затулив голову руками, а наді мною свистить меч, і я починаю рити пісок руками, внурююся в нього головою, влізаю в той пісок і повзу в довгому холодному сутерені, повзу, задихаючись через нестачу повітря, однак маю й мету — там, попереду, у кромішній темряві горить світло. Я прокидаюся, ніби риба, яка виплескується з води в повітря, хапаю ротом і очунюю остаточно. У вагоні розточується тихе й мерке світло, чути жахливе хропіння з горішньої полиці, жінка навпроти скулилася клубочком, так само скулилася біля мене Лариса, а з купе провідників чути спокійні голоси: провідники мирно балакають, ніби й не сталося тієї нічної пригоди. Я ще коливаюся у хвилях сну, який не покинув мене до решти, в мене несвіжа, важка голова, трохи понуджує, вряди-годи западаю в морочні хвилі, і переді мною пливуть якісь нереальні обличчя, якісь напіврозмиті й зруйновані речі, якийсь абсурдний світ, може, з часу минулого, але швидше, з часу неіснуючого. Зітхаю і хочу прогнати від себе каламутні пасма видінь, але до мене раптом простягаються чорні карачкуваті пальці, щоб схопити мене за горло, і я сам видаю хрип чи покрик і прокидаюся цього разу таки остаточно...
У Москві ми розрахувалися з провідником, другий намагався на нас не дивитися, і зіскочили з поїзда. На пероні було повно людей, ми побачили серед них і своїх попутників: повільно брели пероном, опущені, покірливі і якісь мов неживі — що воно за люди, ми так і не довідалися.
— Хочеться додому, вмираю! — сказала Лариса.
За ці кілька днів її обличчя втратило рум’янці, вона ніби постаршала й була притрушена попелом доріг, та й одежа на ній уже не була така чиста й охайненька, отже, й ми, в певний спосіб, посіріли й почали подобати на всіх цих людей, що товчуться по поїздах.
На Київському вокзалі вже чулася українська мова — це був ніби оазис серед пустелі Москви, і Лариса трохи ожила.
— Фу! — сказала вона.— Тут уже легше дихається.
Мали поки що клопіт: узяти квитки до Києва, здати речі до камери схову, поснідати і лише тоді можна було б поблукати містом, хоч Лариса заявила, що їй аж зовсім не хочеться ним блукати. Турбувати ще раз дружину Даля ми не зважувалися, отож лазили вулицями, мов сновиди,— Лариса втратила інтерес і до магазинів.
— Щось не гуляється,— сказала вона.— Їдьмо на Київський вокзал, там і справді легше дихається.
Ми подрімали в кріслах, щось переїли, забрали речі, і ось перед нами синій поїзд, в якому чисто, тепло й затишно, де ми маємо купейні місця, де сніжно-білі фіранки і така ж постіль, де можна до провідниці говорити українською мовою, де на підлозі м’які килимові доріжки і де нарешті відчуваєш себе людиною. Тут уже подавали чудовий солодкий чай, а поїздом ходили з корзинами продавці, пропонуючи кефір, булочки й пиріжки, але ми пішли у вагон-ресторан і спокійно, не кваплячись, повечеряли. Потім ми стояли в тамбурі, і Лариса вперше за весь час попросила в мене сигарету. Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала: