Навкруги буяв цілий ліс м’ясистої трави з грубими мов линви стеблами, вдалині бовваніли дерева, майже такі, як на планеті Дослідника, от лише верховіття їх не досягло б і найнижчих гілок тутешніх велетів.
Він гукнув: голос глухо залунав у густому повітрі. Почув, як озвався Торговець, і кинувся до нього. Товстелезні стеблини перепиняли шлях, і Дослідник насилу продирався крізь зарості.
— Ти поранений? — запитав у Торговця.
Той скривився від болю.
— Здається, викрутив ногу. Боляче, як ступати.
Дослідник обережно обстежив його:
— Думаю, обійшлося без переломів. Доведеться йти, незважаючи на біль.
— Давай спершу перепочинемо.
— Треба спробувати розшукати корабель. Якщо він уцілів або його ще можна полагодити — ми врятовані. Інакше…
— Хоча б кілька хвилин. Дай віддихатись.
Дослідник і сам був радий трохи відпочити. А Торговець уже заплющив очі. Тоді й він дозволив собі стулити повіки.
Почувся якийсь тупіт, і Дослідник миттю розплющив очі. Вже заднім числом подумав: «Ніколи не спи на чужій планеті».
Торговець теж прокинувся й кричав від жаху.
— Це лише абориген. Він не заподіє тобі лиха, — вигукнув Дослідник. Та не встиг він закінчити, як гігантське створіння нахилилося й за мить уже цупило їх до себе.
Торговець щосили пручався, хоча й, зрозуміло, марно.
— Ти можеш із ним поговорити? — вереснув він.
Дослідник тільки головою похитав:
— На цій відстані передавач не діятиме. Абориген мене не почує.
— Тоді знищ його. Знищ!
— Ми не можемо так вчинити, — відповів Дослідник, мало не додавши: «дурню». Він намагався тримати себе в руках.
Потвора, прудко долаючи величезну відстань, рухалася в якомусь певному напрямку.
— Але чому? — заволав Торговець. — Ти ж можеш дотягтися до бластера, я чудово бачу. Не бійся, не впадеш.
— Все дуже просто. Якщо ми знищимо потвору, тобі вже ніколи не торгувати з цією планетою. Чи навіть ніколи звідси не вибратися. Може, ти й до вечора не доживеш.
— Та чому ж? Чому?
— Бо це — дитинча. Тобі слід знати, що буває, коли торговець убиває дитинча аборигена, хоч би й ненавмисне. Більше того, якщо ми потрапили туди, куди треба, то зараз перебуваємо в маєтку впливового аборигена. А що коли це одне з його дітей?
Ось як вони опинились у своїй теперішній в’язниці. Обережно пропаливши дірку в цупкому полотні, яким було накрито клітку, вони зрозуміли, що годі й думати плигати з такої висоти.
Аж ось клітка-в’язниця знов загойдалася й попливла вгору. Торговець скотився до нижнього ободу клітки й прокинувся, наляканий. Полотно зняли, і клітку залило світлом. Перед ними, як і першого разу, стояло двоє дітей аборигенів. Як зауважив Дослідник, зовні вони не дуже відрізнялись від дорослих особин, хоча, звичайно, були набагато менші.
Потвори запхнули між пруттям жменьку якогось схожого на очерет бадилля. Пахло воно непогано, правда, між корінням позастрягали грудки землі.
Торговець позадкував і запитав хрипко:
— Що то вони роблять?
— З усього видно, пробують нас нагодувати. Принаймні це щось на зразок тутешньої трави.
Клітку знову накрили, і вкотре вже почалася гойданина, та цього разу вони вже мали їжу.
4
Зачувши кроки, Скіпка здригнувся, проте, впізнавши Рудого, відразу засяяв.
— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.
— Тс-с! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.
— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.
— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.
Скіпка образився:
— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.
— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.
— То воно сире?
Скіпка притьмом відсмикнув руку.
— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.
— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?
— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.
— Ти що, не питав дозволу?
— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.
Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.
Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.
— Привіт, татку. Добридень, сер.
— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.
— Що, татку?
— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?
— Та не дуже. Перед сніданком.
— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?
Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:
— Так.
— А від чого ти прокинувся?
Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:
— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…
— Можеш сказати, звідки гриміло?
— Мені здається, з-за пагорка.
Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.
Промисловець глянув на гостя:
— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?
— Я готовий.
Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.
— Йди сюди! — махнув йому Рудий.
Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:
— Про м’ясо питали?
— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.
— Чого?
— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?
— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.
— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.
— А як же тварини?
— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?
— Звичайно. Випили.
— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.
Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.
5
— Гадаєте, то був рев двигунів при посадці? — запитав Астроном.